Щепан Твардох - Морфій

у мої папери, тож чи запам’ятав прізвище, чи не запам’ятав, бо якщо не запам’ятав, то я буду просто ніким, одним із кільканадцяти тисяч німців Варшави, а якщо запам’ятав, то мене шукатимуть. Потім.

По чому? Потім. Потім. Не піду. До Саломеї теж не піду.

Не підеш. Для інших твоє серце запломбоване. Кружляєш квартирою, натикаючись на запахи та сліди Гелі та Юрчика, до котрих теж не підеш. Перша ночі, вже перша ночі.

— Готово, — сказав жидок.

Геля спала у фотелі.

Дзідзя, не Геля. Дзідзя.

Геля спить далеко звідси на вулиці Підвалля, біля неї Юрчик, а над ними страшна тінь Пешковського.

У шафі сукні Гелі. Проводиш по них долонею, єдваби і шовки шепочуть свої буддійські молитви, як уривки паперу на тибетському вітрі, шепочуть свої молитви до вічної жіночності, яка в них ховалася.

Пам’ятаєш уривки паперу в Тибеті?

Я ніколи не був у Тибеті.

Геля, Геля, Геля. Геля!

— Спи, Константи, — шепоче Дзідзя. — Рано Інженер нас іще настановить, і будемо їхати. Мусиш відпочити.

Пляшечка. Пляшечки. Не маю. Повної щастя.

— Дай мені спокій, жінко, — бурчу і замикаю двері спальні, не переймаючись, що з нею далі. Я буду кимось для чогось, буду навіщось, а не так, як був досі.

Дурний, дурний Костик.

Роздягаюся і сплю.

Сниться мені отчий дім, катовицька кам’яниця. Ти там на прийомі, на коктейльній вечірці, якої в тебе вдома бути не могло, бо в ті часи, коли ти там жив, ще не вигадали коктейлі, на першій у житті коктейльній вечірці ти був у батьків Яцка, і то був 1932 рік, ти був у першому в житті смокінгу і відчував, що твоє життя нагло рушило вперед, із копита. Ти був гарний, і до тебе сміялися гарні жінки в круглих капелюшках, ти пив горілку і їв кав’яр. А потім купив собі фрак. Але зараз ти сниш, ти в залі, у якій ти провів дитинство, так, як провів дитинство у мовчанні своєї матері. А в залі стоїть без ліку людей, але не можеш знайти нікого знайомого, дуже темно, тільки трошки світла сочиться крізь вікна, похмурий, сірий захід сонця.

І все присипано сивим попелом, люди бродять у попелі, з присипаних попелом столів дістають якісь перекуски, попіл наливається в келишки, осипається волоссям, і то не так, що його не бачать, бо вони його бачать, прижартовують собі про те, обтрушують рукави, здмухують попіл із канапок.

Я когось шукаю — потім нарешті зрозумів, що шукаю якусь жінку. Чи то Геля, чи Саломея, Іґа чи Дзідзя? У повітрі, поміж засипаними попелом людьми, здіймаються лискучі, палахкі лінії. То сліди. Я йду тими слідами, які залишилися в повітрі, то палаючі в повітрі сліди підпаленої цигарки. Вони світяться так, як у дитинстві світилися лінії, прокреслені в ночі палаючими палицями, — тільки що ті сліди її цигарки тримаються в повітрі, як на нічній світлині з великою витримкою. У тих слідах іще ясніші світелка, то місця, у яких вона затягалася тією цигаркою.

Ти пробуєш знайти якісь сліди в тій плутанині розпаленілих рисок і вже знаєш, що найсвітліші — то й найсвіжіші, і сліди цигарки ведуть тебе на сходовий майданчик і вгору, на горище: там немає пилу, тільки пахне свіжим пранням, а на шнурах висять вологі простирадла. А між ними сліди цигарки — і нарешті знаходиш її, вона спирається на крокву, вдягнена в коктейльну сукню, стоїть із міцно переплетеними руками, стоїть люта, плаче, сльози течуть їй по щоках, вона курить цигарку в довгому мундштуку. Запитуєш, що відбувається, а вона сичить крізь губи, стиснуті в повну ненависті тоненьку рисочку:

— Вали звідси, бо вб’ю, — каже, а ти знаєш, що вона не жартує. Аж тремтить від гніву. Тому відвертаєшся, геть упокорений і трохи наляканий, хочеш піти, але не можеш знайти дороги поміж простирадлами, і вони обліплюють тебе, а ти бруднишся пилюкою, яка в тебе на руках і у волоссі. Мати лютуватиме. Нарешті виходиш у двір, дорогою зриваючи плахти зі шнурків: а зовні, на вулиці Мар’яцькій, попіл вкриває все, падає з неба як чорний сніг, зараз день, але так темно, як при повному затемненні Сонця. На обрії порскає вогнем величезний вулкан.

— Уставай, Константи, вже час, — каже Дзідзя.

Чи то вона чекала там, на горищі, поміж мокрими простирадлами?

Устаєш. Не хочеш чути мій голос.

Устаю. То й добре. Шкарпетки, кальсони, майка. Зверху сорочка. Сіро-сталеві штани. Підтяжки. Взуваю високі чоботи, гачки застебнуті під саме підборіддя. Далі піджак. Пояс із кобурою, пояс на два отвори, кобура, пам’ятай, пам’ятай, на лівому стегні. Шапка.

Дзеркало.

Ich heiße Baldur von Strachwitz, Feldpolizeikommissar.

Я Константи Віллеманн. У подорожній несесер пакую цивільний костюм, грубий, брунатний, з шотландської вовни, смокінг теж беру. Знаю чудовий спосіб складати піджак таким чином, щоб він не пом’явся, одну сторону навиворіт разом із рукавом, тоді просовую його в інший рукав і загортаю в нього білизну. Моє життя вивернуте, непридатність несесера, як це так, я пакую несесер, звідки несесер, я ж маю пакувати якийсь клунок, якийсь возик, а ніяк не несесер. Перини і бесаги з картоплею. Докидаю кілька сорочок, шкарпетки, кальсони, зубну щітку, порошок, мило і знаряддя для гоління, все.

Виходжу в залу.

У фотелі Інженер, в іншому — Дзідзя, біля вікна Водій.

— Чудово, — плеснув у долоні Вітковський. — Скажіть щось німецькою. Знаєте, таким військовим тоном.

— Frisst alle Scheiße, ihr Drecksäck[164], — слухняно відповідаю.

Дзідзя сміється. Водій не розуміє. Інженерові витягується лице. Встає.

— Добре. Тоді, пане П’ятдесят Сім…

— Ich heiße Baldur von Strachwitz, — уриваю його.

— Так, так. Поїдете в Будапешт. Зупинитеся там у готелі «Ґеллерт».

— Боже, який кіч, — ухопилася за голову Дзідзя.

— Чому ж? — здивувався Інженер. — Я перевіряв у бедекері, то знаний готель. Там є термальні лазні. Зареєструєтеся там під прізвищем фон Горн. Подружжя фон Горн.

Дзідзя погірдливо махнула рукою. Інженер не зрозумів.

— Там перебуває полковник Штайфер, котрий, згідно з нашими даними, вже має бути в Будапешті. Утік від совєтів. А з полковником проговорите наступні справи… Зрештою, прочитайте.

Дає мені аркуш, надрукований на машинці. Налагодження кур’єрського сполучення. Перспективи розвідувальної діяльності. Фінансування. Перекидання до Франції. Зав’язування операційних контактів із представниками німецьких військових кіл. Кільканадцять пунктів.

— Прошу вивчити це напам’ять, а сам аркуш, звісно ж, спалити. Це все. Владнати все, що треба владнати. Потім повернутися.

Навіть Дзідзя на вигляд здивована.

— І все? — питаю. — А якесь конкретне завдання? Що-небудь? А якщо Штайфер не поведеться?

— Пане П’ятдесят Сьомий. Ви офіцер, не капрал. Офіцер