Джеймс С. А. Корі - I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі

під повіками. Нічого. Він підвівся, ретельно перевірив манжети та черевики і вийшов у коридор.

Вони всі бачили. З виразу їхніх облич читалося, що вони

бачили все. І вони абсолютно не розуміли, що це було — так

само, як і він. Міллер обережно причинив розбиті двері й став

чекати на Сематімбу. Той невдовзі прибув.

П’ятеро у поліційній броні та з дробовиками напереваги

просувалися в їхньому напрямку коридором. Міллер вийшов їм

назустріч; його хода і постава промовистіші за будь-який жетон.

Він бачив, як вони розслабилися. Сематімба йшов позаду них.

— Міллере? — промовив він. — Що за чорт? Ти ж обіцяв стояти

на місці.

— Я нікуди не втікав. Отам стоять цивільні. Оті трупи напали

на них у вестибюлі.

— Через що? — вимогливо запитав Сематімба.

— Хтозна? Пограбувати хотіли. Це не найбільший клопіт зараз.

Сематімба звів брови.

— У мене на руках чотири тіла, і це не найбільший клопіт, ага.

Міллер кивнув углиб коридору.

— А отам — п’яте. Та дівчина, яку я шукав.

Вираз Сематімби полагіднішав.

— Співчуваю.

— Пусте, — відмахнувся Міллер. Зараз йому було не до

співчуття. Не до жалю. Найменший натяк на м’якість його

зруйнує, тож ліпше залишатися твердим та рішучим. — Але

варто викликати судмед експертів.

— Усе так погано?

— Ти не уявляєш, наскільки... Послухай, Семі. Я загруз у цьому

по вуха. Серйозно. Оті чуваки з автоматами — якби вони не були

пов’язані з твоєю службою безпеки, то тривога спрацювала б на

перші постріли. Кожному ясно, що тут щось нечисто. На цих

чотирьох влаштували пастку. Бачиш отого низенького

і темноволосого? Це Джеймс Голден. Усі його вважають

мертвим.

— Той Голден, який почав війну? — перепитав Сематімба.

— Той самий. Я в цьому глибоко. Я тону. А ти знаєш, що кажуть

про порятунок тих, хто тоне, ага?

Сематімба відвів погляд углиб коридору. Кивнув.

— Хочеш, я допоможу...

Міллер похитав головою.

— Уже пізно. Забудь про мене. Тобі просто повідомили. Ти

прийшов на місце. Ти не знаєш мене, не знаєш їх і гадки не

маєш, що тут відбулося. Ну, або ти вплутуєшся в це разом зі

мною і тонеш так само, як і я. Вибирай.

— Попередиш мене, коли зберешся залишати станцію?

— Гаразд.

— Я переживу, — сказав Сематімба. А тоді, за мить, додав: —

А це справді Голден?

— Викликай судмедекспертизу. Повір, вона знадобиться.

Розділ двадцять п’ятий. Голден

Міллер махнув до Голдена і попрямував у бік ліфта, не

озираючись навіть, щоби пересвідчитися, чи йде хтось за

ним. Голден обурився такій самовпевненості, але все одно пішов

слідом.

— Отже, щойно в нас стріляли, ми вбили як мінімум трьох

і тепер просто йдемо геть? Нас ніхто не допитує, не записує

свідчення? Що взагалі відбувається?

— Професійна ґречність, — відповів Міллер, і Голден не

зрозумів, чи той жартує.

Пролунав приглушений дзенькіт, коли розсунулися ліфтові

двері. Голден із командою зайшли всередину слідом за

Міллером. Наомі стала найближче до панелі керування, тож

потягнулася до кнопки першого поверху, де був вестибюль — але

рука трусилася так сильно, що її довелося стиснути в кулак.

Глибоко вдихнувши і видихнувши, Наомі спромоглася

вгамувати тремтіння й нарешті тицьнула пальцем у кнопку.

— Якась маячня. Відколи це колишній коп отримує ліцензію

стріляти в інших? — промовив Голден до Міллерової спини.

Міллер не розвернувся, але ніби трохи зіщулився. Мимохіть

тяжко зітхнув. Його шкіра здавалася сірішою, ніж раніше.

— Сематімба знає свою справу. На такій роботі ти мусиш уміти

вчасно відвернутися. Крім того, я пообіцяв йому, що ми

попередимо, коли зберемося летіти.

— Якого хріна, друже? — обурився Еймос. — Ти не можеш за

нас нічого обіцяти.

Ліфт зупинився і розчинив двері на криваве побоїще

у вестибюлі. Приміщення уже заполонили кільканадцять копів.

Міллер кивнув їм, отримав кілька кивків у відповідь. Вивівши

команду «Росинанта» в зовнішній тунель, розвернувся і сказав:

— Із цим потім з’ясуємо.