Джеймс С. А. Корі - I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі

А зараз знайдемо місцину, щоби

поговорити.

Голден знизав плечима.

— Гаразд, але ти платиш.

Міллер попрямував тунелем до станції метро.

Поки вони йшли, Наомі притримала рукою Голдена за лікоть, дозволяючи Міллерові вирватися вперед. Коли він був уже

далеко попереду, вона сказала:

— Він знав її.

— Хто кого знав?

— Він, — Наомі показала очима на Міллера, — знав її, — вона

кивнула на готель за їхніми спинами.

— Чому ти так вважаєш?

— Він не очікував її тут побачити, але знав, хто вона така. Він

був шокований, побачивши її такою.

— Гм, а мені так не здалося. Він увесь час поводився так, ніби

йому на все пофіг.

— Ні-ні, вони були друзями абощо. І йому точно не пофіг, так

що, можливо, не варто на нього тиснути, — промовила Наомі. —

Він може нам знадобитися.

* * *

Міллерів готельний номер виявився лише трохи кращим за

той, де вони знайшли тіло. Алекс одразу ж зайняв ванну

кімнату, замкнувши за собою двері. Шум води в умивальнику

виявився недостатньо голосним, щоб заглушити звуки

блювання.

Голден опустився на крихітне ліжко, вкрите потертим

покривалом, тож Міллерові довелося зайняти єдиний у кімнаті

стілець, не зручний на вигляд. Наомі сіла на ліжко поруч із

Голденом, а Еймос залишився на ногах, міряючи кімнату

кроками, наче стривожений звір.

— Ну що, давай говорити, — почав Голден.

— Зачекаймо всіх ваших, — Міллер кивнув на ванну.

Алекс вийшов за якийсь час — усе ще блідий, але з умитим

обличчям.

— Як ти, Алексе? — лагідно запитала Наомі.

— Усе файно, старпом, — відповів Алекс, а тоді сів на підлогу

й обхопив голову руками.

Голден, дивлячись на Міллера, чекав. Міллер зняв капелюха, якийсь час пом’яв його в руках, а тоді пожбурив на відкидний

столик із дешевого пластику.

— Ви знали, що Джулі в тому номері. Звідки? — нарешті

запитав.

— Ми навіть не знали, що її звати Джулі, — відповів Голден. —

Ми тільки знали, що там був хтось із «Скопулі».

— Ви мусите сказати мені, звідки ви це знали, — наполягав

Міллер зі страхітливою рішучістю в очах.

Голден трохи помовчав. Міллер убив нападника, який

намагався вбити їх — і це, без сумніву, було аргументом на

користь його дружності. Але Голден не мав наміру видавати

Фреда за першої-ліпшої нагоди. Поміркувавши над цим, він

вирішив зупинитися на півдорозі.

— Фіктивний власник «Скопулі» зареєструвався у тому готелі.

Логічно було припустити, що таким чином посилає сигнал хтось

із команди.

Міллер кивнув.

— І звідки ви про це дізналися?

— Я не впевнений, що можу тобі розповісти. Але ми не

сумнівалися у достовірності інформації, — відповів Голден. —

«Скопулі» був наживкою, за допомогою якої «Кентербері»

заманили в пастку. Ми подумали, що людина зі «Скопулі» може

знати, чому всі так прагнуть нас убити.

— От лайно! — сказав Міллер, а тоді відкинувся на спинку

стільця і втупився у стелю.

— Ти розшукував Джулі. Ти сподівався, що ми також її

розшукуємо. Ти сподівався, що ми щось знаємо, — слова Наомі

не лунали запитально.

— Ага, — кинув Міллер.

Тепер настала Голденова черга розпитувати про причини.

— Батьки Джулі надіслали на Цереру контракт із вимогою

доправити її додому. Справу віддали мені, — пояснив Міллер.

— То ти працюєш на поліцію Церери?

— Більше ні.

— А що тут робиш? — допитувався Голден.

— Її родина з чимось пов’язана... А я завжди ненавидів

таємниці.

— І як ти здогадався, що таємниця тут більша, ніж просто

зникла дівчинка?

Розмовляти з Міллером було все одно, що лупати гранітну

скелю гумовим зубилом. Колишній коп сумно вишкірився.

— Мене звільнили за те, що надто старанно шукав.

Голден пообіцяв собі, що більше не дратуватиметься на

Міллера, коли той ухиляється од відповіді, й продовжив:

— Гаразд, поговорімо про ту засідку в готелі.

— Точно-точно, що за херня взагалі! — Еймос нарешті припинив ходити туди-сюди. Алекс підняв голову з долонь і вперше