Валентин Лукіч Чемеріс - Вітька + Галя, або Повість про перше кохання, Валентин Лукіч Чемеріс
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І вони пішли. На поле бою.
Вітька Горобець крокує попереду, як і годиться, з гордо піднятою головою, Федько Котигорошко, підтримуючи в пазусі самопал, котиться за ним слідом і важко зітхає. Вітька на ходу роздивляється село і теж зітхає. Гарне ж яке рідне село! Все в яворах. А на левадах — верби. Сади вишневі, яблуневі всюди… Сорока десь безтурботно скрекоче, граки галасують… То там, то тут поважні, солідні лелеки на хатах стоять і гречно, з гідністю на світ білий дивляться… Надивляється Вітька, може, більше він і не побачить уже Великих Чапель?
Федько позад нього шморгає носом.
— Ти чого? — не обертаючись, питає Вітька.
— Жа-жалко… — пхикає Федько. — А раптом тебе вгепає Петько? Він такий, що на все здатний.
— Будь мужчиною, — радить Вітька. — Якщо і загину, так на полі бою, як і подобає справжнім мужчинам!
— Я збережу про тебе світлу па-пам’ять у серці, — Федько витирає сльози і вмить стає по-діловому зібраним. — Значить, так… Давай швидше, бо Петька ще подумає, що ми злякалися…
Друзі наддають ходу.
— Ех, і буде ж зараз стрілянина! — Федько аж руки від задоволення потер, радий, що така важлива подія, як дуель, не обійдеться без його, Фединої, участі. — Недарма ж я всю ніч самопала готував! — Спльовує і авторитетно заявляє: — Баб-бахне, будь здоров! Або Петьку, або тобі добряче перепаде!.. Поживемо, як кажуть, побачимо.
Вітька без особливого ентузіазму додає:
— Поживемо — побачимо, кого бабахне.
Дуель
25 липня 1964 року.
Сім годин ранку.
Самопали вже заряджені.
Секунданти уточнюють останні деталі дуелі.
Дуелянти похмуро стоять біля своїх бар’єрів на березі ставка і стараються не дивитися один на одного. Їх розділяють дванадцять кроків. Дванадцять кроків життя і смерті. Навіть галасливі сороки затихли на вербах і зацікавлено спостерігають, що ж діється біля ставка. Цього разу агресії на їхні гнізда ніби ніхто не замишляє.
— Увага! — урочисто вигукує Федько і рвучко підсмикує штани. — Через дві хвилини ви будете стрілятися за Галю Козачок! Перший постріл по своєму супернику Петру Білому зробить Вітька Горобець…
— Ти не заговорюйся! — перебиває Вітька свого секунданта. — Він для мене не суперник. Він просто нечесна людина, і все!
— Ще б пак! — закопилює Петро товсту рожеву губу і презирливо спльовує. — Наче я винуватий, що ти гепав кувалдою!
— Замовкни! — потрясає Вітька самопалом і від ненависті аж танцює. — Ти зараз одержиш все, що хотів!..
— Противники, не дратуйтеся, бо вам ще треба стрілятися, — заспокоює старший секундант. — Дотримуйтесь правил дуелі. Я пропоную вам в цю останню, так сказать, історичну хвилину помиритися.
— Пішов ти к чорту з своїм мирінням! — вигукує Вітька. — Я першим покохав Галю, і вона перша звернула на мене увагу. І якщо Петро хоче миритися, то хай відмовиться од Галі!
— Ніколи в світі! — чвиркає Петро і береться руками в боки.
— Не забувай, що я перший стріляю! Я тобі покажу, як до чужих дівчат приставати!
Секунданти роздали супротивникам по коробці сірників.
— Дуелянти-и-и!! — на високій ноті затяг Федько. — До бою приготуйсь!
Дуелянти звели самопали й націлили один на одного… Ще мить — і…
— Юрку! — звернувся Федько до Петрового секунданта. — Ану, відійди подалі од Петра, щоб, бува, й тебе не садонуло!..
Побілілий Юрко, хлопчина років дванадцяти, Петрів сусід, котрий, власне, й пішов у секунданти тому, що був винен Петру п’ятнадцять копійок, позеленів, позадкував, а тоді, щось дико крикнувши, чимдуж кинувся тікати до села, тільки штани залопотіли. Ніхто й слова не встиг сказати, як його вже не було.
— Такий прудкий довго житиме, — похитав головою Федько.
— Стійте! — раптом закричав Петро і теж почав зеленіти. — А хіба ви на-наспра-а-вді?.. Хі-хіба це не гра?
— А-а, ти думаєш, що я гратися з тобою прийшов? — пирхнув Вітька, витягуючи з коробки сірника. — Думаєш, комедію буду розігрувати? Стій!..
— Вогонь! — крикнув Федько і, впавши на землю, обхопив голову руками.
Че-е-ерк!..
Тріснув сірник, спалахнув. Вогник обхопив жовтяву порошину на запалі Вітьчиного самопалу. Ще секунда — спалахне запал і тоді…
Вітька звів голову, глянув на Петра і… нікого не побачив. Петро нісся до села в хмарі куряви точнісінько так, як писав колись Лермонтов:
Гарун бежал быстрее лани,
Быстрей, чем заяц от орла,
Бежал он в страхе с поля брани…
— Боягуз! — застогнав Вітька і в ту ж секунду відчув, як його руку з силою рвонуло вгору… Ні, самопал не стрельнув, він вибухнув, наче бомба, вибухнув гулко, і клуб чорного кіптявого диму з вогнем вдарив Вітьці в обличчя. Щось з силою дзизнуло його по зубах…
Коли Вітька розплющив очі, розірваний, чорний од пороху самопал лежав долі і все ще димів. Гостро пахтіло порохом. Обличчя пашіло жаром, а на зубах щось тріщало. Вітька сплюнув — і до ніг випав почорнілий од пороху зуб…
— На кий чорт здалася така дуель? — здвигнув він плечима. — Всі повтікали, а я собі зуб вигатив.
— Уже? — схопився з піску Федько. — Тобі голови не відірвало? Ану, покажи… Ой-ой, який же ти чорнющий, як у сажі…
Федько покрутив Вітьчину голову і, переконавшись, що вона на місці, захоплено вигукнув:
— Ну й бабахнуло ж добряче!.. Мабуть, і в селі чули.
— Чому самопал розірвало? — накинувся Вітька на свого секунданта.
— Н-не знаю, — почервонів Федько. — Просто так…
— Не бреши! Ти насипав пороху більше, ніж треба.
— Ну, дві мірки всипав, — похнюпився Федько. — Я хотів, щоб ти переміг. А воно…
— А воно так нечесно, — спльовував Вітька і порох, і кров. — Могло ж усі зуби повибивати.
— А де ж Петро? — озирнувся Федько. — Уже в раю?
— Боягуз він нікчемний, а не Петро! Хвастун заячий! Та зроду-віку не повірю, щоб Галя його покохала!
— Але ж ми бачили їх разом? — розгублено кліпав Федько.
— Тут щось не те. Галя не могла покохати такого боягуза! — азартно доводив Вітька і відчував, що від цього йому трохи легшає.
— Вітько!!! — жахнувся Федько. — Тікай!..
Вітька рвучко оглянувся. До місця дуелі біг чаплівський міліціонер Грицько Причепа, котрий мав вуличне прізвисько Даний Етап, і немилосердно сюрчав. Цього вже не було передбачено умовами дуелі.
— Федько!.. Бігом! Щоб твоєї й ноги тут не було!
— А ти?
— Мені однаково…
— Я теж не тікатиму. Це неблагородно…
Проте прожогом кинувся на другий край ставка, де були густі зарослі молодого вербняка.
— Сті-ій!!! — загаласував Причепа. — Стій, на даному етапі, бо стрілятиму!..
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання, Валентин Лукіч Чемеріс», після закриття браузера.
