Аманда Рід - Наперекір , Аманда Рід

— Ти вже дві години крутишся біля дзеркала, вибираючи безглуздий пояс! Може, ти вже визначишся? — безпорадно вию і падаю, розкинувши руки на диван подруги. 

Женя кидає в мій бік незадоволений погляд і продовжує свої нескінченні збори. 

— Зустрічають по одягу, Миро. Ти б теж це врахувала! 

Дивлюся на свої чорні джинси та чорну водолазку і зовсім не розумію, що їй не подобається. Мені в цьому зручно. Навіщо виряджатися? Хоча і є для кого. Я із завмиранням серця чекаю зустрічі з Даном. Не можу знайти місця від нетерпіння. Наш несподіваний поцілунок ввів мене в оману. Що між нами? Дружба? Але хіба друзі так цілуються? 

— Я все! — задоволено заявляє подруга повертаючись до мене. — А ти чого розляглася? Вставай, давай! Спізнюємося! 

Все-таки Женя красуня! Всі хлопці будуть від неї божеволіти. Я захоплююсь її вмінню правильно та доречно підкреслювати свою красу і макіяжем, і одягом. Мені в цьому плані складніше… я зовсім не вмію фарбуватись. Звичайно ж, спроби були, але вони так і залишилися спробами… і як Дан тільки звернув на мене увагу? 

— Ходімо! — хапаю свою куртку і крокую на вихід, не забувши попрощатися з мамою Жені.

***
Будинок Віталіка нам вдається знайти без жодних проблем. Яскрава ілюмінація у дворі привертає увагу, а гучні приглушені пісні, що лунають з відкритих вікон, «кричать» про те, що тут вечірка і вона в самому розпалі. 

Будинок розташувався наприкінці вулиці далеко від інших будинків і тому проблем із розгніваними сусідами не повинно бути. 

— Доброго вечора! 

За нашими спинами ще не встигла зачинитися хвіртка, як нас помічає Іван. Гучно вітаючи, хлопець робить нас із Женею центром загальної уваги. 

— Вітання! — впевнено йду до нього. Правда не далеко, Женя смикає мене за руку на себе і грізно дивиться у вічі. 

— Покинеш мене тут одну — вб'ю! 

— Не збираюся я тебе кидати! 

— Дивись мені! — тицяє в мене пальцем, а потім вигукує Іванові: — Привіт дорогенький! Як і обіцяли – ми прийшли.

— Дуже радий! — награно вимовляє. — Ходімо до хати, бо тут холодно якось. 

— Ти пробував носити куртку? Говорять рятує від холоду! — іронічно зауважує Женя, дивлячись на його тонкий V-подібний светр. 

— Ха-ха! Смішно! 

У хаті пахне димом. Ну, звісно, тут зібралися повнолітні. Гидкий запах. Мене від одного запаху вивертає. Навіть уявити собі не можу, як цю погань вдихають. 

Масштаби будинку вражають. Це двоповерхова споруда з дуже просторими кімнатами та сучасним ремонтом. 

Іван йде прямо, а ми за ним, на шляху киваючи знайомим особам із нашої школи. 

Зайшовши в кімнату схожу на вітальню, чомусь чіпляюся поглядом за Ніка. Він сидить у кріслі. Поза розслаблена, а в руках жерстяна банка з пепсі. Його зелені очі повільно блукають по присутніх і нарешті зустрічаються з моїм.

Різко відвертаюсь та червонію. Чорт! Спіймана на місці злочину. Кінчики пальців починає поколювати, а зрадливий рум'янець не сходить з обличчя. 

Але все закінчується рівно за пів хвилини. Тому що я бачу Дана, що стоїть біля вікна. Весь світ меркне. Серце починає стукотіти. Хлопець ловить мій погляд і смикає куточком губ.  Киває. 

Роблю кілька кроків назустріч до нього і відразу завмираю. Широко розплющивши очі, я бачу як одна фарбована... видра, підлітає до Дана та мало не стрибає на нього.

Розвертаюсь у протилежний бік. Намагаюся вирівняти дихання. Яка ж я дурепа! Не міг найпопулярніший хлопець нашої школи кинути оком на мене. Це просто чийсь дурний жарт. 

Мені різко стає нічим дихати. Мені терміново потрібно на двір. Швидко озирнувшись у пошуках Жені, я бачу, що подруга знайшла компанію в особі Вадима.

Добре, вона не сама. Я можу піти звідси. 

Погляд сам повертається до крісла, де сидів Нік, але його там уже не було. Можливо, йому теж ніяково стало? Адже це стерво Кащева ще якихось два тижні тому зустрічалася з ним. 

Свій тимчасовий прихисток я знаходжу за будинком у критій альтанці, на підвіконнях якої розкинувся справжнісінький незвичайний зимовий сад. Тут і квіти, і овочі, і навіть маленьке лимонне дерево. 

Не втримавшись, я підходжу до нього й починаю мацати пальцями плоди, щоб переконатися, що вони дійсно справжні. 

— З глузду з'їхати... — усміхнувшись сама собі, сідаю навпочіпки. — Напевно, мама Віталіка дуже любить садівництво. 

— Куди ти втекла? — позаду лунає до мурашок приємний голос, і я смикано обертаюсь. Я не помітила як Дан увійшов. Він застав мене зненацька. 

Хлопець зачиняє за собою двері звужуючи весь величезний світ та розмірів цієї альтанки, де ми з ним лишилися наодинці. 

Це нестерпно. Коли він так дивиться на мене, та ще й наближається, думки починають плутатися у безглуздий клубок. 

— Не хотіла дивитись, як на тебе Юлька вішається! — голосніше промовляю я. 

Звідки це у мене? Гадки не маю. Але мовчати я не збираюся. Він пішов за мною, отже, йому не все одно куди я зникла? Тож нехай знає, що мені не приємно спостерігати за подібним. 

— Ах, отже, так? — тихо сміється, повільно наближаючись. — А що я можу зробити? Я привід не давав. Якби ти затрималася ще хоч на секунду, то побачила б, як я її відшив. Зрештою я тут! Я перед тобою. 

Він заганяє мене в кут у прямому та переносному сенсі. Його присутність оголює всі мої нерви, роблячи з мене ту, якою я не є. 

Я з'їхала з глузду. Коротка іскра спалахує у мені неконтрольованою пожежею. Я закохалася в нього по клацанню пальців і боюсь цих почуттів. Вони вб'ють мене. Повільно, день за днем спопеляючи мою душу...

— Ти так дивишся на мене, — вирішую зізнатися у всьому одразу. Позначити межі або зовсім стерти їх до біса. — І той поцілунок… це взагалі, щось для тебе означає? 

— Так! 

Лише один крок і Дан нависає наді мною. Тінню нависає, змусивши втиснутись у дерев'яну стіну альтанки. 

— А зараз поцілуй мене так, як тієї ночі, — наближається він. Завмирає у мізерних міліметрах від моїх губ. Негласно дає зрозуміти, що вибір за мною. Поцілувати чи піти?