Аманда Рід - Наперекір , Аманда Рід

До кімнати заходжу на «деревʼяних» ногах. Та що там ноги? Моє тіло суцільна «колода». 

Що щойно сталося? Ми справді поцілувалися? А що далі? Як поводитися далі? Чи може означати той поцілунок, що нині ми пара?

Падаю на ліжко та закриваю обличчя руками. Відчуваю, як жаром печуть мої щоки. 
Не можу ні про що інше думати. Я ще там. Його руки ще нахабно вдираються на мою територію. Відчутно стискають голу шкіру. Начебто він теж боїться. Боїться, що я міраж, який будь-якої секунди може розчинитися. 

Що за безглузді думки у твоїй голові, а Миро? Де ти, а де він? Прийди до тями!

Голос здорового глузду відчайдушно намагається достукатися до мене. Марно. Я вже там. Зникла. Провалилася в глибоку яму, в яку з кожною нашою зустріччю падатиму ще глибше. 

Тру обличчя долонями й підводжуся. Бігу до дверей, прислухаючись. Вітчим сказав, що за пів години вечеря буде готова. Але яка вечеря? Мені шмат у горло не лізе. Мені терміново потрібно зателефонувати Жені та розповісти про те, що сталося. Знаю, тільки вона мене зрозуміє. Такий бездумний вчинок, який я щойно зробила тільки вона не осудить…

Наткнулася на його губи під час прощання? 

Так, подібне лише Женя зрозуміє.

— Миру! — звучить суворий голос вітчима. 

Насправді він не суворий. Просто має такий тембр. До Анатолія я ставлюся рівно. Він любить мою маму. Разом вони майже п'ять років. 

Ніколи не лізе до мене з надлишком уваги. Наші розмови сходяться лише до побуту. Він не підіймав на мене голосу і не виховував. Іноді може погоджуватися з мамою, коли вона цього вимагає, але щоб лізти в наші з нею стосунки або «вчити мене життю» — ніколи. За це я як мінімум вдячна йому.  Для цього в мене є мама. Вона замінює мені матір та батька, тримаючи в колючих рукавицях.

Не дай боже їй дізнатися, що тільки но сталося...

Тому страх, що Анатолій нас міг побачити, стрімко спалахує від крихітної іскри сумніву і за лічені секунди перетворюється на полум'я, що вирує. 

Знявши з себе верхній одяг, я беру куртку в оберемок і повертаюся в коридор, повісти її в шафу. 

— Вітання! — несміливо вимовляю я, з'явившись у дверях кухні. 

— Мий руки й сідай вечеряти, мама трохи затримується. 

Вечеряти? Усього-то? Я щойно спалила мільйон нервових клітин, а мене просто на вечерю покликали. 

— Зараз прийду. Повернуся за десять хвилин. Мені потрібно зателефонувати до Жені, я забула тему реферату. Сідайте без мене. 

Випалюю на одному диханні й мчу до зали, де в базі заряджається телефонна трубка.

— Я щойно цілувалася з ним! — шиплю в трубку, як тільки на тому кінці лунає голос Жені. — Я в шоці! Інших слів не маю.

— Мирослава? Ти головою тріснулась дорогою додому? Сто-о-о-оп! — схвильовано вимовляє подруга. 

Схоже до Жені нарешті дійшов сенс моїх слів. Адже в неї не короткочасна пам'ять і вона повинна пам'ятати, хто провів мене додому. 

Від почуттів, яким не можна вибратися назовні, голова наливається важким свинцем. У скронях пульсує біль, але грудну клітину все одно розпирає від неконтрольованої радості. 

Що щойно сталося? Це не сон? Ми справді з ним поцілувалися? 

— Мирославо! Я хочу почути все у подробицях. У найбрудніших подробицях! Ти чуєш мене? 

— Я й досі не вірю, що це сталося зі мною, — валюся на ліжко, дивлячись на стелю. — Але я не можу зараз розмовляти. Мама скоро прийде з роботи та ми сядемо вечеряти. Але Женька… я зараз на сьомому небі від щастя. Я досі не можу повірити, що ми цілувалися. 

— Я уявляю… — задумливо тягне вона. — І я така рада за тебе, подруго. Він, звичайно, дивний юнак, але око на тебе поклав однозначно. 

На цьому я відключаю телефон і провалююсь у блаженну ейфорію. Тільки головний біль нікуди не йде. Начебто сигналізує про неминучі проблеми та біль які впадуть на мене дуже скоро. Трохи згодом, цей біль опуститься нижче. В область сонячного сплетення. 

Ви коли-небудь відчували як болить душа? А я обов'язково відчую це… набагато швидше, ніж мені цього хочеться. 

***

Після вечері та виконання всіх домашніх обов'язків у вигляді миття посуду я розпочинаю робити уроки. Швидко втомлююсь від цього і коли, вимикається в коридорі світло, я вдягаю навушники та відкриваю вкладку «Без б». 

Список друзів, які знаходяться в онлайн, теж був не густим. Під звучання нового треку «Бумбокс» я лізу на «заборонену територію». Пальці самі відкривають профіль Ніка Білого, сподіваючись, що хлопець оновив альбом із фотографіями й там з'явилася парочка фото з Даном. А якщо навіть не оновив, мене влаштують і старі знімки Дана. 

Створюю нову папку і надійно приховую її від цікавих очей. Безглуздо постійно нишпорить профілем Ніка, тому зберігаю в секретну папку кілька фоток Дана. Перед тим як залишити профіль Білого, чіпляюся поглядом за зелений кружок «в мережі», що з'явився. 

— Що тобі не спитися, Нік… — шепочу, зводячи брови.

Вкотре перегортаю його особисту інформацію. Розглядають стіну на сторінці. Якісь дівчата залишили йому графіті…

— Мирославо! 

Позаду лунає суворий голос мами, і я підскакую на місці. Швидко згорнувши всі папки, обертаюся. 

— Що мам? 

Серце бухає, ніби мене зловили на пограбуванні банку. 

— Спати збираєшся? 

— Так, якраз іду!

— Не сиди допізна, завтра не встанеш! 

— Добре! 

Мама прикриває за собою двері і йде, а я виходжу із соціальної мережі. Вимикаю комп'ютер. 

Цікаво… який день чекає на мене завтра? Бо сьогоднішній був занадто чарівним.