Ванда Кей - Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей

– Подруго, ти не повіриш, я, як то кажуть, тримаю хвіст пістолетом, зирк на одного – замірила його поглядом від ніг до голови, зирк на іншого – ревізія від верху до низу, крутий поворот плечем і демонстративно вмощуюся на місце поруч із солідним чоловіком у сусідньому відсіку. А вони продовжують стояти, як укопані, набичившись, не знають куди руки подіти. Я ледве стрималася, щоб не розреготатися.

– Ти у своєму репертуарі, я не дивуюся. Добре, що не дійшло до мордобою, – з професорським виглядом заявляю я.

– Поліно, хлопець не зводить із тебе очей. Тільки не обертайся, а то він здогадається, що я тобі сказала, – несподівано подруга змінює тему, красномовно вигинаючи брову. – Прикинь, він нас переслідує, мені здається, що я його вже бачу не вперше.

– Не вигадуй, людина відпочиває так само, як ми з тобою, – заспокоюю я свою  подругу. 

Цікавість мене змушує обернутися, у пошуках підтвердження слів Олі. Я озираюся – усе ніби як завжди, не бачу нікого підозрілого, не бачу ознак переслідування. 

– Ти дивишся не в той бік, він сховався там за колоною, – рухом обличчя вона спрямовує мій погляд у потрібний бік.

– Так, ти що, набула здатності бачити крізь стіни? Так, подруго, канікули тобі явно пішли на користь, – я не втрачаю нагоди пожартувати.

 – Ходімо, я давно хотіла зайти в цей магазин, ось бачиш, наступний, тільки самій було нудно і нецікаво, а з тобою мені не страшно.

– Чудово, зараз підберемо тобі що–небудь новеньке. Ти в мене станеш цукеркою. На тебе й так усі хлопці задивляються, жоден не пропустив, щоб не витріщатися. А вже якщо одягнути, то будуть валятися штабелями. 

При цьому Оля театрально пішла вперед мене, розмахуючи руками, тим самим позначаючи місце передбачуваних штабелів на землі.

 – А ти, як завжди, тютя тютей. Очі є, та нічого і нікого не бачу.

– А навіщо мені бачити когось, якщо ти поруч зі мною і бачиш усе за нас обох, – сміюся я у відповідь.

Ми удвох, під ручку, бадьореньким кроком, цілеспрямовано прямуємо до обраного магазину. Оля радісно підтримує мою ідею влаштувати в магазині міні–спектакль із переодяганням. Купувати ми нічого не збираємося, зважаючи на відсутність грошей. А ось процес вибору одягу, примірки і оцінка себе коханої в дзеркалі – це як спосіб самоствердження. За примірку ж грошей не беруть. 

Магазинчик модного жіночого одягу зустрічає нас буйством фарб літніх речей, які ще не встигли замінити на осінню колекцію. Будь–який фасон, різноманітні кольори дражнять своєю привабливістю. 

Ловлю на нас пильний професійний погляд продавця, який красномовно видає німе запитання – “Чи вистачить у вас грошей, замухришки?”.

 Штовхаю Олю, під лікоть, і поглядом даю їй зрозуміти, що нам тут явно не раді.

У Олі на обличчі натягнута посмішка, але впевненість у її рухах рівнозначна – нам пофіг. Це їхні проблеми. Сміливо просуваємося вглиб магазину, не перестаючи голосно висловлювати захоплення перед черговою стійкою з речами. Але це вже на догоду продавцеві, щоб приспати її підозрілість. А то стоїть така напружена, навіть шкода її стало. Може лопнути від злості.

Зупиняємося перед стійкою з одягом, де розвішані спідниці, майки, блузони, штани та інші види жіночого літнього гардероба. Тут же лежать і висять найрізноманітніші предмети, що доповнюють жіночий прикид – сумки, пояси, хустки, кепки, навіть є біжутерія.

Є де розгулятися нашій фантазії.

– Полінка, це ж кольори цього року, дивись, яка краса, і це твій фасончик. От шкода, тобі личитиме краще смарагдовий або щось близько. Так... а тут такого немає. Але ти все таки візьми приміряй, мало ли чого. Без примірки не зрозумієш, – Оля збирає цілу купу речей, маючи намір переконати продавця в серйозності наших намірів.

Мені теж подобаються деякі платтячка, однак мета в мене  пізнавальна: що краще пасуватиме моїй фігурі – такий фасон чи краще інший. І врахувати це на майбутнє – коли обзаведуся достатньою кількістю грошей, не доведеться витрачати час на вибір відповідного. Щоправда, такий час настане не скоро. Але я твердо вірила, що він настане.

Відібравши вподобаний одяг, ми з Олею заходимо в кабінки для примірки і почнається магічний процес перевтілення. 

Ми із захопленням міняємо одяг і виходимо до дзеркала, обмінюючись думкою з приводу того чи іншого вбрання. Перед продавцями магазину ми зображуємо повну серйозність і граємо роль потенційних покупців, встигаючи при цьому дуркувати за їхніми спинами.

“Як прикро, що нам нічого не підійшло” – з таким виглядом ми збираємося вже покинути магазин, взявши їхню візитівку і затримавшись біля однієї з полиць із модними майками. 

Дивлюся на Олю, яка стоїть обличчям до входу в магазин. Не одразу ловлю її натяк, ніби вона прагне звернути мою увагу назад, за мою спину, поки не розрізняю шепіт:

– Ось він знову, він за нами приперся і сюди, не обертайся, щоб він не зрозумів, що ми його помітили, – з щільно стиснутими губами вимовляє подруга, але все ж Оля доносить до мене інформацію.

– Та хто він? – я намагаюся говорити так само тихо, підлаштовуючись під неї.

Оля хихикає в кулачок і мені стає цікаво дізнатися подробиці, хто ж так зацікавив її.

Я не витримую більше цієї невизначеності, розвертаюся всім корпусом, щоб бачити, що там відбувається насправді. Кілька секунд і лунає гучне шипіння і я вже вся мокра, з ніг до голови вкрита липкою і на смак солодкою піною. Я починаю хапати ротом повітря. По-перше, від несподіванки, по-друге, від страху.

Мені вдається розплющити очі. Бачу просто перед собою обличчя молодого хлопця, стан якого нічим не відрізняється від мого. Ми обидва в шоці від того, що сталося. Тільки після хвилини хтось із нас перший перериває мовчання. Лунають вигуки обурення з мого боку і жалібні потуги з проханням про прощення з його боку.

– Чесне слово, я не спеціально. Як ніяково вийшло, я випадково, вибач мені Царенко, – чую я голос свого кривдника. І бачу – переді мною стоїть мій однокласник Денис.