Аліса Маіс - Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс

– Не ганяй так більше, – зазначає він. — Куди, до речі, поспішала?

– На роботу. В мене сьогодні показ.

– А я до суду.

Ми обидва замовкаємо.

Сашко здається приємною людиною.

Але він не мій друг, а Даміра, за його відсутності у нас немає тем для розмови.

Пауза затягується, він перепитує, чи може хоч чимось мені допомогти. Я відмовляюся. Останні п'ять хвилин нас об'їжджають авто з двох боків, а рух досить інтенсивний, і я починаю побоюватися, що ми спровокуємо аварію.

– Не можу спізнитися на роботу, – я сідаю і закриваю дверцята автомобіля. – Дякую тобі за все. До зустрічі.

Він дивиться мені услід.

Я набираю швидкість та згадую, де знаходиться найближча СТО… І вирішую, що дружині Сашка пощастило з чоловіком. А мені пощастило, ще не треба компенсувати вартість ремонту чужого автомобіля.

***

Я думала, що далі буде тільки гірше… Але решта дня минає спокійно.

Дорогою на роботу в мене навіть починає (на щастя!) працювати голова. І я голосно вигукую: ну, яке СТО? Показ! Мені потрібно терміново їхати на показ. Клієнт чекає і, мабуть, його більше зачепить моє запізнення, ніж стан авто.

Я роблю правильний вибір, у призначений час зустрічаю Ельвіру Степанівну Соловйову біля будинку, що продається. Клієнтка молода, вона притискає до себе дівчинку років десяти у легкому рожевому платті. Мама і дочка. Ми вітаємось, я відкриваю для них двері першого будинку.

Начебто все йде добре…

Ми проходимося першим поверхом, заглядаємо на другий… Вона приділяє особливу увагу підвалу і горищу – каже, що там можуть ховатися проблеми, які дадуть про себе знати вже після покупки.

Будинок їй подобається.

Та навіть якщо він не стане «тим самим»… У мене є ще два в запасі.

Не проходить і півгодини, як Ельвіра сідає на диван, щоб перепочити, несподівано дістає хустку і втирає непомітні для сльози. Дівчинка Поліна бігає другим поверхом, вишукуючи якогось «кота». Її мама з усмішкою пояснює, що це у них з нею така гра. Я з розумінням киваю, хоч… Звідки мені знати?

У мене немає дітей.

– Я нещодавно розлучилася, – каже Ельвіра. – Шукаю будинок для нового життя… Підходить, як вважаєте? – Дивиться вона мені в очі. Я застигаю.

Мені здається, що Ельвіра тримала це у собі досить довго. Мабуть, вона не говорить про особисту драму кожному незнайомцю. Принаймні, виглядає саме так. Жінка поводилась спокійно і стримано, а зараз просто розплакалася…

Не розумію, як відповісти.

Клієнти не вперше демонструють таку відвертість зі мною.

Адже це нерухомість…

Їм доводиться розповідати ріелтору більше, ніж хочуть. Наприклад, чи збираються вони народжувати дитину. Якщо так, знадобиться дитяча, садок, школа.

А як щодо другої дитини? Одна кімната чи кілька?

Можливо, переїде жити мама? Чи відправите в будинок для літніх людей? Ні? Передбачимо кімнату для неї також.

Деякі діляться подробицями із задоволенням, пишаються собою. Чоловіки найчастіше намагаються наголосити на грошовому статусі, розмови про гроші вони ведуть найохочіше. Але Дамір був не такий. Він відрізнявся від чоловіків, з якими мені доводилося мати справу раніше, буквально… Кожною дрібницею. Починаючи від фривольної майки, в якій він прийшов на показ офісної будівлі, і закінчуючи явною байдужістю до деталей.

Я тоді тільки починала працювати… Переживала, щоб не проколотися, ще й він заважав зосередитись… Бо був гарний, як сам диявол. Дамір постійно намагався довідатися в мене щось доволі особисте.

Але знову-таки… Інші чоловіки цікавилися, чи був у мене хлопець або чоловік… А Дамір питав, що я п'ю на сніданок, які фільми дивлюся, коли розслабляюся, де проводжу свої вечори…

Я намагалася не піддаватись. Але коли в черговий раз у мене з рук посипалися папери, Дамір присів разом зі мною, і наші обличчя опинилися на відстані п'яти сантиметрів. Тоді я вперше зрозуміла, що є «іскрою», як виникає «хімія». Я відвела очі убік, хоча це не допомогло.

Я хотіла його, вперше я так сильно хотіла чоловіка.

Мої щоки палали, серце билося, як божевільне, а голос звучав ще більш розгубленим, ніж раніше. Дамір зробив вигляд, що не помітив, і ми просто пішли далі блукати порожнім офісом.

Десь за десять хвилин я не витримала і запитала:

– У чому ж справа?

– Вибачте? – Він підняв брову.

Я притиснула папку до своїх грудей.

– Вам же нецікава квадратура, площа, стан комунікацій… Ви навіть до ладу не слухаєте, що я вам говорю, – заявила я. – І про можливість купити будинок зі знижкою ви прослухали! Я це помітила!

Мій спіч його потішив.

– Ви спостережливі, Віталіно.

– І ви винагородите мене за це своєю щирістю? – Запитала я.

Дамір запропонував сісти на диван, який знаходився за метр від нас. Ну добре.

Ми вже дісталися третього поверху, де – за задумом продавця – розташовувався скляний кабінет директора фірми. Я сіла, поклала праворуч від себе всі папери.

– Справа в тому, що… Офіс потрібний моєму батькові. Він володіє кількома дитячими центрами у місті. Мережа називається «Світ дитинства». Знаєте її?

– Звичайно, – кивнула я.

– Ну ось. Він шукає офісну будівлю для співробітників, які займаються холдингом. Економістів, фінансистів, агентів. І повірте, – він нахилився до мого обличчя, – він гребе лопатою стільки грошей кожного дня, що може собі дозволити купити будівлю і без знижки.

Я важко видихнула, відчуваючи незручність під потилицею, на шиї.

– Зате ви отримаєте більшу комісію. Мені буде приємно.

– Ви не дуже близькі з батьком?

– І знову… Знімаю капелюх перед вашою спостережливістю, – Дамір поклав руку на голову і показово здивувався, не знайшовши капелюха. Він сміявся, я теж.

Так розпочалася наша історія…

Через два з половиною роки я показую новому клієнтові будинок. Сиджу навпроти ображеної жінки і у відповідь на її слова про розлучення можу сказати, що розумію її біль. Розумію, розділяю його.