Стефанія Лін - Наречена для Святого. Книга І, Стефанія Лін

Глава 5.1

Ніч. Ціла ніч пройшла без сну. Не могла, хоч і намагалася, потрапити у владу Морфея. Слова Влада бриніли у вухах відчутними нотками, зі струною насмішки, але водночас з впевненістю, що дійсно можу жити. Просто…жити. Не боятися, що осудять і назвуть недолугою. Не хвилюватися через навчання на маркетолога. Не турбуватися стосовно настрою тата. 

Не віриться, що це реальність. Моя. Нова. Створена випадковим чоловіком, якого вперше зустріла лише день тому. 

Не віриться, що можна робити усе.  Не відчувати лапи страху й кайданів на шиї та руках. 

Лише тонка нотка жалю торкається скронь під час роздумів. Розуміння…Мама і брат… Тимура батько не чіпатиме, але все одно буде відіграватися на мамі. Попри те, що вважатиме мене власністю іншого Тимура, якого зустріла у ресторані. Батькові байдуже на усе. Йому б аби довести, що він сила та влада у нашій сім'ї. 

І я знаю, чітко, — добираюся до цього усвідомлення приблизно о 5 ранку — свобода, яку дав Влад, не має нічого спільного зі справжньою. Нехай і радію. Частково мрію… Та вона лише двері у справжній світ.  Тунель, який у будь-яку мить може обвалитися. Між цим стоїть тільки Святий. В його владі віддати мене назад батьку. В його владі робити зі мною все, що завгодно. Від нього залежить майбутнє, нехай і дав карт-бланш на життя. 

О сьомій дозволяю собі розплющити очі. Незрозуміле відчуття бринить поміж ребер, то опускається вниз, різко й швидко, то здіймається до верху, під саму горлянку, й починає давити. Дивне. Незнайоме. Повне страху. 

Змушую себе встати. Я спала дійсно оголена. Червону сукню повішала у порожню шафу білого кольору. Повільно видихаю. Ще раз і ще. Окидаю кімнату поглядом. Вона точно у такому ж стилі, як і коридор чи вітальня: створена з білих, аскетичних кольорів, заставлена такими ж меблями. Єдина пляма — шматочок червоної сукні, який застряг поміж дверей платяної шафи. 

Одягаюся у неї й виходжу у вітальню. До мого подиву там зайнято. Влад сидить на дивані, лише у темних джинсах, в зубах пензлик, перед ним мольберт з полотном. Він зосереджений, хоча чудово розумію, що знає про мою присутність. 

Зупиняюся. Розглядаю чоловіка ще раз. Вихоплюю коливання повітря, що йдуть від нього хвилями. Немов він центр світу і все навколо повинне підкорятися лише йому. Чорне волосся, не коротке й не довге, лежить у симпатичному хаосі. Не так, як моє, після вчорашньої зачіски. Широкі плечі, розслаблені м'язи, вени на руках. На зап'ясті браслет з білого золота, хапає на себе промені ранішнього сонця. Чоловік повністю відданий справі, але водночас навколо в'ється аура впливу, сили, небезпеки. Ледве відчутна, але осяжна. 

Проковтую кім у горлі. Роблю ще крок. До вух долинає тихий голос: впевнений у собі, схожий на муркотіння, котре у будь-яку мить може перетворитися на гарчання лісового звіра. 

— Любиш рано прокидатися?

Ще крок. Ближче до мольберта. До нього. Не розумію чому, але дико хочеться стояти поряд. Відчувати, як його сила наповнює мене, неначе я порожнє вмістилище. 

— Ні, — відповідаю.

В голові витанцьовує вчорашнє питання. Хотіла дізнатися скільки йому років. Не зізнався. Чому? На вигляд близько двадцяти семи-тридцяти. 

— Тоді, що ти тут робиш? — це питання звучить доволі сухо й цинічно. Розумію — зруйнувала його єднання з творчістю. 

— Прокинулася. Не знаю, що робити.

Влад нарешті відривається від мольберта. Синій колір стрімко темніє, коли окидає мене поглядом, починаючи з маківки, закінчуючи босими ногами. На кілька секунд наче замислюється. Потім всміхається. Криво. Лише однією частиною обличчя. Нагадує вищир.

— Вчорашня порада не дала їжі для роздумів? 

— Дала, — одразу відповідаю. — Тільки не знаю як почати…

Святий вигинає насмішкувато брови, знову насміхається й дивиться, як на дитину. 

— Почни з університету. 

Наближаюся ще ближче. Втягую носом повітря. Пахне кавою, фарбами й ледве відчутним ароматом гелю для душу.

— Як?

Тепер погляд поблажливий:

— Хочеш, щоб усе зробив я? 

Нашу розмову перериває дзвінок телефону. Мого. Мелодія лунає зі спальні. Перепрошую й мчу туди. З острахом дивлюся на екран: тато. Руки починають тремтіти. Відчуваю себе боягузкою. Втім, однаково підіймаю смартфон й відповідаю, тихо-тихо, покірно, як завжди:

— Так, татку…

— Сподіваюся твоя ніч пройшла добре? — чи то запитує, чи стверджує, не зрозуміло. — Ти задовольнила потреби Тимура?

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍