Анна Ліє Кейн - Володарка останньої фортеці, Анна Ліє Кейн

2. Білий кат

Господаря та гостей замку проводжали в путь всі мешканці фортеці. Я переодягнулася у просту чорну сукню і стояла, перебираючи в руках тканину спідниці.

Страх за герцога я не відчувала, на відміну від страху за рідні землі, за Хоствог. Графство розташовувалося набагато південніше та ближче до кордону з Мілаїрою.

Клемент де Валуа, попри вік і зайву вагу, одягнувся в темно-зелену форму Ольдовії й застрибнув на коня. Більшість гостей воліли їхати в екіпажах. Верхом я побачила тільки блідого і напруженого маркіза Маріо де Монтанарі. Його погляд блукав, а кінь під ним переминався з ноги на ногу, відчуваючи настрій власника.

Всередині мене так само оселилося бентежне тремтіння, лякала невідомість. Король скликає лендлордів, отже, у нього є план, але звичайно, вчорашній графині, яка за мірками Ольдовії лише пару днів тому стала повнолітньою, ніхто нічого не скаже. Та й чи стало б мені легше від знання?

Мені було точно ясно одне - Валуа, найпівнічніше герцогство, до нас війська Мілаїри дістануться найпізніше. А на їхньому шляху столиця, яку охоронятимуть до останнього.

- Леді? - я здригнулася і нарешті відвернулася від воріт, які вже зачиняли. Обернулася, виявивши, що люди вже розійшлися. Навіть Альби поряд зі мною не було. А гукнув мене чоловік.

- Як ви, леді?

Ольдовієць років сорока з темним коротким волоссям, густою бородою та бакенбардами стурбовано дивився на мене карими очима. На його добродушному обличчі виділялися широкі брови та великий ніс. Я постаралася зрозуміти чи бачила я його раніше, але пам'ять не хотіла видавати цю інформацію. Чоловік, не дочекавшись моєї відповіді, сам зробив якісь висновки, знову заговоривши:

- Мене звуть Фредо, Ваша Світлість. Я головний лісничий.

- Дуже приємно, Фредо, - я кивнула, нарешті, впоравшись зі ступором. - Зі мною все добре, дякую. Трохи приголомшена новинами.

- Розумію, - чоловік скорботно схилив голову. Він був середнього зросту, широкий у плечах і мав значну мускулатуру, що могло говорити про важку фізичну працю. Але його манери видавали колишнього аристократа.

Лісничий продовжував:

- У вашій ситуації впасти в паніку чи зневіру цілком закономірно. Хочете, я допоможу вам знайти покоївку?

- Вона була десь тут, - я розгублено подивилася на всі боки. Адже служниця дійсно допомогла мені переодягнутися, спустилася і стояла поруч. Фредо хмикнув у бороду, сховавши усмішку:

- Альба трохи... норовлива дівчина. Не гнівайтесь на неї. Вона просто вас ще не знає.

- А ви знаєте? - я здивовано скинула брову.

- Зовсім трохи, - загадково відповів чоловік, і я навіть спохмурніла. Дозволила чоловікові провести мене, тому що все ще погано орієнтувалася на місцевості.

Поки ми йшли, у мене назріло запитання:

- Фредо, а ви буваєте у Преарі?

- Так, іноді, - відчужено відповів лісничий.

- Як там зараз справи?

- Хмм, - чоловік замислився, кинувши на мене косий погляд. - Не дуже добре.

- Голод? - хоч як я намагалася зберігати спокій, але в голосі пробилися жалісливі нотки. Фредо різко зупинився й обернувся до мене.

- Так, голод. Цієї зими було дуже мало снігу, але кілька тижнів трималися суворі морози. Озимі зійшли дуже погано. Перемерзла земля і кореневі системи багатьох рослин було пошкоджено. А тут ще...

– Герцог призначив додаткові податки на честь свого весілля? - Дуже тихо запитала я, дивлячись на чоловіка знизу вгору і закусивши губу. Він похмуро кивнув:

– На початку весни оголосили про підвищення податків. Керівники міста ледве встигли зібрати потрібні суми. А потім указ про податі "на третє герцогське весілля виключно на благо земель Валуа, для набуття спадкоємця та гарантії процвітання північних територій".

— Це дуже сумно, — зітхнула я, опустивши голову. - А... як триває процес прищеплення нового коренеплоду селянам?

- Картоплі? – перепитав чоловік. - Так, як і по всій Ольдовії. Відмовляються вони її їсти. Звикли до кукурудзи та пшона. Не приживеться ця Джастанська новинка у нас.

- Дякую за інформацію, Фредо, - вирвавшись із роздумів подякувала я. Лісничий ознаменував уклін і ми вирушили далі.

Палац після від'їзду герцога та гостей наче вимер. Мій супроводжуючий сказав, що слуги, швидше за все, побігли обговорювати новини та пліткувати, користуючись відсутністю панів.

- А це що?

Я зупинилася, дивлячись на акуратно поставлені біля одного з поворотів, скруток пензлів, барильця з фарбою та паперові полотна.

- Це для Коррадо де Валуа, - рівно відповів Фредо.

- Коррадо? – я здивовано підняла брови та рефлекторно понизила голос. - Це син герцога?

- Так, - чоловік перевів погляд із мене на залишені біля стіни пристосування для малювання, а потім назад. - Він живе у тому крилі. Вам не казали?

- Ще не встигли, - задумливо промовила я, вивчаючи поглядом коридор лівого крила палацу. Мої покої та герцога розташовувалися у правому крилі, це я точно пам'ятала.

Нарешті, Фредо зміг зловити молоденьку служницю, яка кудись бігла і відрядив її на пошуки Альби.

- Дякую за допомогу, Фредо.

- Для мене честь, Ваша Світлість. Сподіваюся, що ви принесете Валуа процвітання.

Я також на це сподівалася.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно