Джулія Рейвен - Не повертай мене, Джулія Рейвен

Глава 4

Мія

Тахікардія погрожувала змінитися зупинкою серця від того, що відбувається навколо.

Свист куль, поранення грабіжників, погоня та розлючений чоловік, який, певна, покарає мене, як тільки поверне додому. Його хвора гіперопіка і любов до брудних ігор підштовхнули мене до найдурнішого вчинку в моєму житті: я вирішила використати викрадення як втечу.

Нехай я не дістала компромат на чоловіка, але він тепер, насправді, і не потрібен. Я вибралася за межі будинку без охорони. Виїду з міста до села без зв'язку та нормального транспортного сполучення. Туди, куди автобус ходить у найкращому випадку раз на тиждень. Головне, подалі від Артема.

Поміняю ім'я та заживу собі спокійним життям без щоденного страху, побоїв та приниження. 

Тільки почуття уявної волі швидко зникло, коли я не помітила дихання у підстреленого грабіжника.

— Ян, здається, Нік не дихає, — здавлено прошепотіла.

Очікування різкої зупинки автомобіля чи грубого матюка виявилися марними — Ян продовжував вести машину, як ні в чому не бувало. 

— Ян, ти чуєш?! — сильно вдарила долонею по спинці сидіння водія. — Нік не дихає!

Але він навіть не обернувся, а лише удостоїв короткою фразою:

— Перевір його пульс.

Може у нього стрес? Або як розуміти таку байдужість?

Розстебнувши манжети сорочки, я гарячково намацала чітко пульсуючу частину зап'ястя. Але як таке може бути... Це означає, що він живий...

— Злякалася, лялечко? — смикнувся Нік, від чого я несамовито заволала на всю машину. 

Здається, я скоро онімію від постійних криків. Хлопці ж, навпаки, зайшлися у нападі сміху.

— Ідіот, — я відштовхнула його і посунула ближче до вікна, — і жарти в тебе ідіотські.

— Нік не дихає, — пискляво спародіював мене, продовжуючи знущатися, — Ян, ти чуєш? Нік не дихає!

От і допомагай їм після такого.

Очі неприємно защипало від образи і я, притулившись чолом до скла, непомітно витерла поодинокі сльози. Не вистачало ще розплакатися, як маленькій дівчинці, через їхні провокації.

— Нік, ти справді переборщив із жартом, — раптово суворим батьківським тоном промовив Ян, — я то звик до твого специфічного почуття гумору, але сторонні люди про нього не знають. Хоча, визнаю: я сам мало не повівся.

— Я просто хотів розбавити ситуацію після нашої божевільної пригоди, — стримуючи смішок, виправдовувався Нік, — сиділи всі такі серйозні.

— Куди ми їдемо? — спитала, щоб перейти на іншу тему.

— Потрібно змінити машину, — пояснює Ян. 

— А далі?

— А далі ми висадимо тебе на найближчій зупинці, а самі розчинимось у надрах цього великого міста.

— Але зараз ніч, — злякано пролепетала. — Куди мені йти?

— Додому, до чоловіка, — холодно відповів Ян.

— Я не повернуся до нього...

— Сподобалася наша компанія, лялечко? — задоволено зіронізував Нік. 

— Годі називати мене лялечкою! — розлютилася я. Кров моментально ринула до обличчя, прикрашаючи мої щоки яскравим пунцем. — Я Мія.

— Ок, лялечка Мія. Так краще? — не вгавав Нік.

— Можна я у вас переночую, а вранці піду? — ігноруючи безглузді приколи Ніка, я звернулася до його напарника. 

— Ні, — гнівно відрізав Ян. — Це що ще за ігри?

— Це не ігри, — я осіклася його реакції і знову втупилася на нічні види у вікно.

Машина різко зупинилася, від чого мене впечатало у переднє сидіння. 

— Здається, ти його розлютила, — прошепотів Нік.

Я підвелася, поправляючи непристойно задерту сукню, як дверцята біля мене відчинилися, впускаючи всередину потік холодного повітря.

— Що ти задумала? — Ян схопив мене за плечі і з виглядом досвідченого слідчого пильно глянув у вічі. Тяжким поглядом він просканував моє обличчя, наче шукав непомітну підказку хитрої брехні. — Багатенький чоловік навіть збройну погоню влаштував на твою честь, а ти не хочеш до нього повертатися. Чому? 

— Мені не можна повертатися, — бурмочу несміливо, облизуючи пересохлі від страху губи, — Артем уб'є мене.

— Авжеж, авжеж, — посміхнувся Ян, — тобто, він не врятувати тебе намагався від викрадачів, а прикінчити разом із нами? Так, Мія? — уточнює він із знущальною усмішкою, навмисне виділяючи моє ім'я. 

— Ян, будь ласка, — я інстинктивно схопилася за його плече, від чого він болісно скривився. Я зіщулилася, чекаючи його гніву, але він міцно стиснув зуби і промовчав, — лише одна ніч. А вранці я поїду, і ви більше мене ніколи не побачите.

— Та що блд з тобою таке?! — він нервово заходив узбіччям, відфутболюючи ногою дрібні камінці. — У кабінеті ти кричала, що ми негідні хлопці і просила відпустити тебе до чоловіка. З чого раптом такі зміни? Здати нас хочеш?

— Що? Я не думала навіть... — не стримавши сльози, я малодушно розплакалася. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍