Ніклас Натт-о-Даг - 1793

до Солоного озера, прикриваючи рота хустинкою для захисту від вологи в повітрі. Унизу біля верфі досить скоро знайшов човняра, який погодився за кілька монет відвезти Вінґе до Міста між мостами[4]. Звіддалік чути шум течії у Стреммені, але тут, у затоці, спокійно й тихо, чути лише плюскіт води під веслами й рипіння кочетів.

Пропливли під дерев’яним Корабельним мостом. Раз по раз позираючи через плече, човняр знаходить шлях крізь лабіринт суден у Корабельній бухті. Тут і там доводиться оминати товсті якірні ланцюги. Сильно пахне смолою, але прориваються і слабші запахи — ром, кориця, кава, тютюн.

Через пів години човен пристав до берега, і Вінґе, спершись на човняреву руку, зійшов на суходіл біля сходів Рентместаретраппан. Звідси до вулиці Баґґенсґатан — рукою сягнути.

Ця вулиця ніколи не спить. Тут на кожному кроці борделі, а між ними, до них і від них снують п’яні чи напівп’яні чоловіки. На все горло виспівують сороміцькі пісні на честь Венери, голосно вихваляються своїми любовними пригодами — або ж фантазіями, що буває значно частіше. Одружені чоловіки здебільшого затуляють обличчя хустинками, зовсім як Вінґе.

Ось потрібні двері. Сесіл заходить. Обличчя жінки, яка дістала цей бордель у спадок від покійного капітана Альстрема, непроникне й старе, як світ. Ніколи не покаже, що когось знає. Лише розмірено киває гостеві.

— Вільна?

Господиня мотає головою. Вінґе ставить у куток ціпок і сідає на стілець.

— Почекаю. Замініть постіль і приберіть у кімнаті.

Жінка глянула на нього поглядом, значення якого Вінґе не міг розтлумачити, і наче забула про нього. Чоловіки заходили й виходили, Сесіл не звертав на них уваги. Минуло близько години, перш ніж господиня підійшла до нього й махнула рукою в бік сходів. Нагорі Вінґе стукає в потрібні двері й заходить.

Вона чекає на краю ліжка, спокусливо схрестивши ноги. Тут її називають Фінською Квіткою. Знайти її було нелегко. Вінґе шукав жінку свого віку, а на цій роботі тридцять років — це вже дуже багато, дівчата в таких місцях старіють удвічі швидше.

Щойно їхні погляди зустрілися, дівчина впізнала відвідувача, і постава її відразу змінилася. Вона опустила плечі й розслабила спину.

— То це ви… Баба могла б і сказати…

Говорить з приємним східним акцентом. Вінґе киває у відповідь і швидко оглядає кімнату, щоб пересвідчитися, чи все в кімнаті зробили, як він просив. Простягнув Квітці маленький полотняний кисет з грішми — не вперше зустрічаються, суму обумовлено вже давно. Вона показує, щоб поклав на стіл.

— Залишитеся на цілу ніч, як завжди?

— Так, Юганно. Сподіваюся, грошей вистачить.

— Навіть якщо й не вистачить, я готова надати вам знижку. Ви мій найкращий клієнт — добре платите й мало хочете. Це абсолютно протилежне тому, до чого я звикла. Чи цього разу бажаєте чогось іншого?

Вінґе мотнув головою:

— Ні. Усе як і раніше.

Повісив камзол, розв’язав краватку. З кишеньки жилета вийняв пляшечку, повільно простягнув повії. Та виймає корок і крапає кілька крапель парфумів на шию і перса. Вінґе вішає сорочку й штани на стілець, жінка скидає з себе пеньюар, і нарешті обоє лягають під простирадло.

Вінґе лягає до неї спиною, а Фінська Квітка обнімає його обома руками — саме так, як він їй показав. Жінка руками відчуває кожне його ребро. Сесілове дихання таке неглибоке, що груди майже не рухаються.

Ця жінка схожа на його дружину. Ті самі довгі коси, той самий колір очей. Зараз і пахне так само, і руки в неї такі ж теплі.

Вона гасить світло зі свого боку ліжка й чує слабкі удари його серця. Дихання Вінґе уповільнюється, він засинає. Кілька разів здригається уві сні, але не прокидається. Юганна гладить його чоло — саме такими рухами, як він їй показав, і тихенько наспівує колискову. Словами, яких він навчив.

Сесіл прокидається на світанку і, як і завжди, не може одразу зрозуміти, що з собою приносить пробудження — полегшення чи страждання. У такі миті, коли його думки ще плутаються в напівсні, здається, що заново може прожити минулі миттєвості свого життя.

Вінґе встає, одягається. Юганна прокидається аж тоді, коли він повертає ключ у замку.

— Це було востаннє.

Жінка протирає заспані очі.

— Я сказала щось не те?

— Ні, все було добре. Але я більше не маю грошей.

Вона знизує плечима й байдуже посміхається. Вінґе перекидає камзол через плече й помічає, що тканина на рукавах геть стерлася — крізь неї вже видно підлогу. Хоч би доносити до кінця життя…

7.

Сивий дощовий день. Ідучи до Нового мосту, Кардель чув, як дзвони Святої Гедвіґи та Святого Якуба пробили другу годину. Щогли суден поволі зникали в тумані за низкою будівель галерної верфі й фортеці на острівці Кастельгольмен. Над фортецею метляється мокрий шведський прапор з трьома язиками. Під ним котяться хвилі озера Каттгавет — Котячого моря, лише трохи чистішого за Фатбурен завдяки притоку свіжої води з Солоного озера. Від Норрмальма протокою Реннілен вода стікає у застояне болото й зганяє до берега купи сміття, і на все це люди виливають свої помиї. Жовто-коричневий колір води анітрохи не бентежить праль, які зібралися на молі зі своєю білизною. Незворушно полощуть брудну тканину в ще бруднішій воді й качають рублем по дошці. Тут поряд і площа Пакарторґет.

На мосту обережно оминає жебрака, що розвалився посеред дороги й демонструє перехожим скалічені руки, сподіваючись на милостиню. Біля рибного базару на «іспанському віслюку» плаче чоловік з причепленими до ніг гирями. З одягу схожий на візника — мабуть, зловили на завищенні ціни. До ганебного стовпа прив’язаний напівголий чолов’яга. З його носа на губи стікає кров.

За мостом починаються справжні нетрі. Тут люди живуть у таких халупах, що важко й уявити, як вони ще не розвалилися. Місцеві жителі мають значно більше підстав боятися настання зими, коли кожен вільний куток заповнюється змученими тремтливими тілами, а перед цвинтарями ростуть купи трупів, що їх навіть поховати не можна, бо треба чекати весни, щоб земля розмерзлася.

Кардель іде вздовж Ріддареґатан, проминає Терра Нову — на березі повно землі й різних уламків, робітники готують місце для нових доків і майстерень. Повертає і йде далі від берега — тут будівель менше, Місто помалу закінчується, часом солоний вітрець навіть розганяє сморід міського центру. Мікель піднімається вулицею і бачить кілька споруд у липовому гаю — Спенський маєток. На подвір’ї між будинками Кардель зустрічає літню служницю з олов’яним чайником. Пояснює, чого прийшов.

— Кімната пана Вінґе — на другому поверсі в