Лариса Підгірна - Полювання на чорного дика

й мряки, намагаючись крокувати енергійніше й швидше, ніж того вимагала загальна хода колони. То був нарком іноземних справ СРСР Литвинов.

Інший — високий, ставний, у військовому строї — заступник наркома оборони СРСР маршал Тухачевский.

Уся ця траурна процесія в нього теж, вочевидь, викликала роздратування. А надто через те, що у своєму парадному військовому кашкеті він був взагалі незахищеним перед січневою негодою.

Хм… А Сталін часу даремно не гаяв, направляючи делегацію СРСР на похорони до Лондона саме у такому складі: Литвинов представляв совєцький уряд, Тухачевский — совєцьку Червону армію.

З присутності цих обох у складі похоронної процесії вимальовувалася цікава ситуація…

Пізніше Марко матиме розмову зі своїм прямим шефом із МІ-6 містером Корнуеллом і доповість йому про свої міркування щодо того, як похорони Георга V стали гарною нагодою для Сталіна подати особливий сигнал британським військовим та політичним колам: Червона армія, мовляв, займає достатньо самостійну позицію і грає достатньо самостійну політичну роль у совєцькій державі! Зовсім так само, як це є у Британії. Рівні серед рівних!

До того ж має не звірячий оскал п’яних істеричних пролетаріїв та революційної матросні, а цілком людяний, людський і навіть елегантний вигляд.

Себто обличчя.

Молоде, привабливе, геройське обличчя маршала Михайла Тухачевского, професійного військового, колишнього офіцера-аристократа з імператорської гвардії, інтелігента і розумника, що може вільно спілкуватися п’ятьма мовами; Тухачевского, який, зрозумівши марноту імперських порядків, відкинув саму можливість долучитися до «бєлого двіженія» і свідомо поєднав свою долю з долею молодої країни Рад.

Усе це мало саме такий підтекст. Швед його прекрасно зчитував і розумів.

І якщо це усвідомлював він, то, звісно, мали 6 усвідомити і британські політики.

Марко ще якийсь час із натовпу, доки то було можливо, проводив поглядом гладенько виголений профіль Тухачевського.

Пригадалося. Його візит до Німеччини у 1932-му затягнувся до непристойності — аж на чотири тижні і викликав тоді у МІ-6 немало зацікавленості.

Власне, сам шеф «Сікрет Інтелідженс Сервіс» Хюго Сінклер зацікавився персоною Тухачевського і запропонував Корнуеллу взяти його у розробку, знайти якісь гачки у героїчній біографії та непевні місця… Тож Марко як достатньо обізнаний із діяльністю совєцьких воєначальників мусив навіть підготувати для Сінклера деякі матеріали стосовно зазначеного маршала.

Завдяки інформації, наданій Всеволодом Змієнком, у нього вийшла непогана доповідна для МІ-6, від якої Шведове начальство ще довго приходило до тями — такими «яскравими» та «людинолюбними» були «подвиги» майбутнього маршала.

А Марко тоді, у 1932-му, взяв собі ту інформацію на замітку.

Занадто вже вирізнявся цей молодий воєначальник серед класичних сталінських улюбленців.

Контакти Тухачевського з німецьким генералітетом та конспірологічні чутки, які час від часу просочувалися назовні і, звісно, сягали всюдисущих вух С.І.С., не могли не наштовхувати Шведа на певні міркування.

Отже, совєти шукають союзу з Німеччиною… Об’єднання цих двох монстрів — загибель для Європейського світу і лише зближення Англії і Німеччини здатне запобігти цьому й укріпити Британську Імперію.

А в України знову міг з’явитися історичний шанс!

* * *

Двері відчинила Елізабет, загорнута у теплий мериносовий палантин.

На руках тримала Маргариту, яка одразу потягнулася до Марка.

— Доня скучила за татком! — усміхнулася Елізабет. — Зачекай-зачекай, маленька, дай таткові зняти пальто… І ти, Яне? — гмикнула, побачивши Флемінга, що увійшов слідом за Шведом до вітальні.

— Звучить не надто привітно… — зауважив той, розтягнувши замерзле обличчя у скупій посмішці. — Зовсім як «І ти, Бруте?»

— Ну що ти… — поблажливо усміхнулася Ліза. — Завжди рада тебе бачити. Замерзли?

— Ой, кохана, і не питай… — Марко поцілував Лізу у щоку, зняв пальто, капелюха і за кілька хвилин взяв на руки Маргариту. — Там надворі така мерзенна погода, що я мусив Яна затягнути до нас, аби відігрітися келихом бренді, бо ще застудиться до холери. Добре, що ти не пішла з нами. Море люду, з неба — мжичка. Моросить і одразу під ногами мерзне…

— То, може, Ян і повечеряє з нами? — запитала Елізабет. — Я попросила стіл до вечері сервірувати у вітальні, біля каміна. Що скажеш, Яне?

— Я? Я — тільки «за»! — на диво бадьоро відгукнувся Флемінг. — Звісно, якщо ви не проти. Мені сьогодні поспішати нікуди.

— От і добре! — Швед пригорнув Маргариту до себе, поцілував у щічку. — Моя красунечка! Скільки щастя, поки тебе можна отак на руках тримати!

Флемінг зачудовано споглядав цей вияв Маркової ніжності до доньки.

— Знаєш, Алексе, — сказав він якось збентежено, — ти прекрасний батько… А от я не впевнений, що колись зможу стати таким. Мати дітей, отак піклуватися, обіймати… Що далі — то більше переконуюся: я не створений для сімейних радощів…

Швед гмикнув:

— Не дізнаєшся, поки не спробуєш, Яне! Створений. Просто, мабуть, ти ще не знайшов ту жінку, з якою хотів би створити сім’ю, мати дітей… Але коли усе стане на свої місця, ти здивуєшся, як усе це природно! Правда, Маргусю? Ну як можна не хотіти мати отаку гарненьку донечку?! Так, Марго?

— Можна, я візьму Маргариту на руки? — раптом промовив Ян. — Ну, задля репетиції, аби відчути, як це…

— Не дам. Хіба на зовсім трохи… — похитав головою Марко. — Татові обійми оберігають від поганих хлопців! Правда, красунечко моя?

* * *

Попри тепло з каміну, що наповнювало вітальню, Флемінг відчув, що по-справжньому відігрівся лише після третього килішка.

Щедрий кусень м’ясного пирога з густою поливою він ум’яв за кілька хвилин, далі намастив канапку сливовою мармулядою, посипав тертим шоколадом і, не дочікуючись товариства, налив собі до горняти свіжозавареного індійського чаю.

— А знаєте, друзі мої… — проказав він раптом, прикриваючи серветкою набитого рота, — за таку поведінку за столом моя люба матуся мене б уколошкала. А у вас я відпочиваю… Це добре, Елізабет, що у вашому домі за трапезою немає отієї британської помпезності! Коли не розумієш — тобі їсти чи просто споглядати… У вас все просто, без реверансів. А я з дитинства почувався за обіднім столом, як на каторзі.

— Не обманюйся, Яне… Ти наче моєї тітоньки Мег не знаєш! — пхикнула Ліза. — Я виросла точнісінько у таких же порядках. Батько був завжди у від’їздах, мати хворіла… А тітонька Мег мене дресирувала, наче циркову мавпочку. Та якщо хочеш правду — у нас все так само. То ми лише для тебе робимо виняток, — усміхнулася вона лукаво.

— От тобі маєш! — скривися Флемінг.

— Ну, ви розмовляйте собі, хлопці, — проказала Ліза, — а я вже піду нагору, вкладатиму спати Маргариту.

Ян сумно провів поглядом Елізабет до дверей.

— Я заздрю тобі, Алексе! Ч-ч-чорт!