Федеріко Андахазі - Конкістадор

спокійніше, крокуючи у бік учнів, які важко дихали й погано тямили, охоплені жагою воювати. — Якщо ви дійсно жадаєте справжнього чоловічого бою, тоді бийтеся як годиться. — Жрець попростував до дверей, доказуючи: — Але не зараз: битва відбудеться наприкінці року. Матимете мечі. Справжні, з обсидіановим лезом. А тепер — усім спати!

На цю звістку всі чекали й водночас боялися. У школі Кальмекак було дві головні події: битва на початку — перший крок молодших учнів в опануванні мистецтва бою — і остання битва — яка підсумовувала навчання.

Щоб розвіяти будь-які сумніви, жрець повідомив, уже стоячи на порозі:

— Битися будете на смерть.

Цієї ночі ніхто не стулив повік.

10

Земля чапель

Ця сутичка відбулася на десятому місяці навчального року, решта два обернулися на невтішне чекання: протягом цього часу Кетца, так само мимохіть, посилив своє право на лідерство. Він усвідомлював, що година битви — наразі ще віддалена — невпинно наближається. Усі знали, що обсидіановим мечем можна відітнути голову й що в Ечеки, якщо доведеться вбивати, рука не затремтить. Але найбільше непокоїло те, що ніхто до пуття не знав, як проводять такі бої, скільки чоловік беруть участь, кого обиратимуть для битви й за якими правилами вона відбуватиметься. Жрець мовив «смерть».

Партія, у якій головував Кетца, складалася зовсім не з малодушних парубків, та й чисельністю їх було не менше, однак річ була в тім, що його прибічників ніяк не можна було назвати атлетичними, більшість була середнього зросту, для багатьох фізичні вправи обертались на важку працю, що засвідчували їхні тендітні чи, навпаки, огрядні тіла.

Але був і приємний виняток: найкремезніший парубок з їхнього гурту пристав на бік Кетци. Це був величезний воїн з шиєю, як у бика, й торсом, як у кам’яного ідола. Але звався він Ситлі Маматлі. Таке ім’я не надто сприяло залякуванню супротивників, оскільки означало «полохлива зайчиха». Утім, здавалось, що Ситлі Маматлі глибоко шанує власне ймення, бо він був сором’язливий, як дитина, й зовсім нездатний на рукоприкладство. У відповідь на будь-яку провокацію з боку ворожого табору він заходився дитячим плачем. Він був ніби у полоні якоїсь невиразної журби, та й узагалі не ловив бога за бороду: кумекав трохи уповільнено й говорив затинаючись. Але для Кетци Полохлива Зайчиха був не лише стратегічним елементом, з часом він почав відчувати до нього братерську ніжність, наче ця величезна гора була його молодшим братом, якого він ніколи не мав. Отаке він мав маленьке військо.

Якщо Кетці таки вдавалося відволіктися думками від прийдешньої битви, то лише тому, що цього місяця життя наче розверталося іншим боком. Тепер, коли наближався кінець року, до їхнього убогого сніданку після купання почали додавати фрукти та овочі. Усі першачки помітно збавили вагу, й такий додаток до їжі значно додав їм енергії та жвавості духу. Прогулянка кропив’яним полем скоротилася вдвічі, а решта ранку тепер була присвячена навчанню. Якщо у перший рік головне завдання у Кальмекаці було укріпити тіла хлопчаків та загартувати їхні серця, то на другому — треба було вивчати історію, осягати премудрощі календаря та таїнства релігії. А тому протягом останнього місяця першого року навчання — почасти задля перепочинку, почасти для підготовки до наступного етапу — учнів знайомили з майбутніми наставниками, які, забігаючи наперед, коротко розповідали про свій предмет. Учні сиділи на долівці у залі неподалік Головного храму, а перед ними стояв Поллекатль, старий жрець, стриманий і неквапливий у розмові. У руках він тримав товстий тлахтоаматль — книгу з історії, усю помережану піктограмами. Жрець читав з книги уривок, а потому коментував прочитане.

Історія народу мешиків розпочиналася з великої таємниці. Радше за все ця первісна таємниця скеровувала всі їхні наступні дії. Жодна книга не мала відповіді на це запитання, й здавалося, що навіть боги мешиків відмовлялися давати відповідь. Мешики, на відміну від решти сусідніх народів, не знали ані свого походження, ані спорідненості з іншими народами. Це відчуття первісного сирітства знайшло відображення у їхніх піснях та поезії. Войовничий дух мешиків, їхня пристрасть до завоювань, пристрасть стати володарями майбуття — усе це пояснювалося неспроможністю володарювати над минулим. Мешики вважали, що здатні передбачати майбутнє за календарем, передбачати події і заздалегідь готуватися до їхніх наслідків, але не було такого оракула, який би відкрив їм таємницю їхнього походження.

Тримаючи важку книгу обіруч, Поллекатль, найстарший із жерців, питав учнів, чи знають вони, з якого місця походять мешики. У відповідь пролунав ніяковий багатоголосий шепіт:

— Ацтлан.

— Пречудово, — сказав жрець і поставив інше запитання: — А чи хтось знає, де розташований Атцлан?

Тепер у відповідь усі лише мовчали.

Мешики походили з цієї далекої та загадкової землі. Така назва, можливо, означала «країна чапель», чи «край білизни», чи «рідне місце». Колись у давнину — теж ніхто не знає, з якої причини, — люди мусили покинути це місто. Під проводом жерця на ім’я Теноч мешики розпочали свій вихід — спочатку на човнах, перетинаючи воду, потім сушею, лишаючи за спинами долини, річки й гори. Тож, довіривши свою долю Уїцилопочтлі, просуваючись уперед, не маючи певного плану, вони дістались озера Тешкоко. Цей народ, новий в очах давніших поселенців Долини, ці заблудлі пілігрими, що не знали власного шляху й не пам’ятали своїх витоків, виявилися останнім плем’ям, яке прийшло з півночі і дісталося Анауака.

Не відводячи очей від піктограм і виразно розмахуючи руками, старий жрець епічно й часом драматично наспівував слова. Він оповідав юнакам, як їхні приречені на відчай, злидні та непевність пращури завжди лишалися вірні Теночеві — хоча скидалося, що цей вождь приносить їм лише страждання.

Певна річ, коли мешики прибули у Долину, тамтешні мешканці зустріли їх негостинно. Але на зневагу мешики відповідали смиренням, шануючи закон народів, які прийшли у Долину раніше за них, пристосовуючись до їхніх обрядів і наводячи мости дружби. Через таке прагнення брататися народилися й інші узи — шлюбні та родинні. Утім, мешикам не вдавалося ані стати осілими, ані заснувати власне місто. Вони, немов койоти, блукали навколо чужих поселень, адже підходити близько їм забороняли — інакше на них нападали. Їм не дозволялося селитися навіть на неродючих землях. Так вони роками кочували під орудою все того ж таки Теноча. Одного дня він, зібравши все плем’я, повідомив, що їм час шукати знак, який покаже, де слід заснувати місто: треба шукати орла та змію на верхівці кактуса нопаль.

Звісно, всі учні знали цю оповідку, утім, акторський талант Поллекатля, його міміка й