Федеріко Андахазі - Конкістадор

І от якось юрба чоловіків під час полювання побачила жаданий знак: на одному з незалюднених острівців посеред озера вони помітили, як орел, влаштувавшись на кактусі, пожирає змію. Земля обітована зовсім не була земним раєм чи плодовитою долиною, її навіть годі було назвати твердим ґрунтом під ногами. Це була лише невеличка трясовина, не лише незаселена, вона навіть не годилася для заселення. Але Теноч поблагословив місце й подякував богам так, наче вони дарували їм райські кущі.

По цих словах Поллекатль відклав книгу вбік і наказав учням іти слідом. Вийшовши з просторої зали, жрець пішов до Центральної площі. Проминувши ритуальний вівтар, недовго постояв біля Головного храму й, наповнивши груди повітрям, почав сходити нагору пірамідою. Усі йшли слідом. Старий показав пальцем на площу перед храмом, обвівши увесь простір навколо себе, і закликав юнаків у мовчанні роззирнутися.

Внизу простягалося місто Теночтитлан, найвеличніше з усіх міст. Величніше за прадавню Тулу й навіть Теотіуакан, місто богів. Й у цій тиші, порушуваній лише подувами вітру, вони споглядали мрію Теноча, яка здійснилася. Кетца розправив плечі, він пишався цією державою, що народилася з бруду, з нічого, а тепер її палаци кидали тінь на гори. Він споглядав позолочене місто, і його сповнювала оманлива упевненість, що ніщо нездатне встояти перед твердою волею. Він дивився з верхівки піраміди на камені біля її підніжжя й згадував, що на цьому ж таки місці він почувався найщасливішим у світі, потай сходячи сюди разом з Ішоєю. Спомини потривожили смуток у його душі. Він сумував за Ішоєю. З іншого боку, битва, що наближалася, була для нього немов чорна птаха, яка все заступає своєю тінню, роблячи тьмяним. І тоді Кетца подивився на своїх побратимів у науці, спинивши погляд на Ечеці. Син Тепека лише прагнув побачити, з яким виразом його супротивник споглядає всепереможну міць історії, що втілювалася там, унизу, біля підніжжя піраміди, й далі, над озером, аж до самісіньких гір. Кетца сподівався, що у цьому священному місці, на вершині величного Теночтитлана, їхні погляди зустрінуться, щоб помиритися. Однак зауважив на обличчі Ечеки лише байдужість та якусь незбагненну лють. Дійсно, їхні погляди зустрілися: Ечека вшанував його загрозливою, злостивою, кривою усмішкою. І тоді Кетца знову поглянув на місто, що поєднувало суходіл з водою, а воду з небом, і, набравши у груди вітру з цієї височини, сказав собі, що — коли на те буде воля долі — він зможе померти з миром у душі.

11

Меч на камені

Час битви першого навчального року наближався. У цьому бою, першому серед безлічі, здібності учнів постануть перед наставниками у чистому вигляді, можна буде враз визначити, хто стане справжнім воїном, зауважити схильність до нападу та оборони, до керівництва й покори. Жерці побачать фізичну силу й стратегічну кмітливість кожного учня. Можливо, ця перша битва була більш значущою, ніж остання — якою завершується навчання у Кальмекаці. Справді остання битва, у якій брали участь учні, покидаючи школу Кальмекак, мала відбутися напередодні битви первачків. Молодші та старші учні майже зовсім не спілкувалися між собою. Вони йшли різними шляхами і ніколи не перетиналися в одному місці. Тому молодші ставилися до всіх етапів майбутньої події як до чогось невідомого. Остання битва учнів була церемонією, на якій за глядачів були всі учні школи. Проводили її на одному з просторих майданів навколо Головного храму, з протилежного боку від жертовного вівтаря. Сходи піраміди правили глядачам за трибуни: унизу гуртувалися учні, а на центральній трибуні — керівники школи. Кетца, котрий випадково опинився пліч-о-пліч з Ечекою, почувши сурми, був геть приголомшений, побачивши щільні лави імператорської варти, а слідом за ними — особисто імператора, який посів трон нагорі піраміди. У ті часи правив Тицок, спадкоємець Ашаякатля, саме того тлатоані, якому юнак був зобов’язаний життям. Кетца прагнув нічого не випускати з виду, адже кожна дрібниця була варта уваги, бо наступного дня на бій уже виходити доведеться йому самому. Син Тепека мав дізнатися якомога більше, адже дотепер навіть гадки не мав, як відбувається бій. Юнак міркував про себе, що зараз настане його єдина нагода пізнати велику таємницю, поки ще не прийшов час — уже зовсім незабарний — його особистого бою.

Ураз змовкли сурми; запала напружена тиша, а потому гучно забили барабани — ця довга преамбула розбуркувала глядацьке нетерпіння. І ось нарешті з дверей храму на поле вийшли вояки. Гурт з чотирнадцяти парубків. З одягу лише пов’язки на стегнах, жодних знаків розрізнення, неможливо було визначити, хто на чиєму боці. Юнаки вийшли на площу бойовим порядком і вишикувалися перед публікою. За знаком одного із жерців усі як один схилилися перед тлатоані. Завдяки тривалим тренуванням усі учні мали статури воїнів. Наразі вони ще були одним гуртом, а не двома супротивними кланами. Один із жерців голосно виголосив правила змагання. Спочатку слід було обрати ватажків за таким принципом: ті двоє, які наберуть найбільше голосів, — незважаючи на загальну їх кількість і різницю між першим та другим місцями, — стануть на чолі двох маленьких військ. Ця процедура минула швидко, бо було зрозуміло, що ватажків визначили задовго до знаменного дня. Перший був невисоким юнаком, худим мов скелет. Але попри те у його обличчі, десь глибоко в очах, ховалося щось таке, що навіювало страх. Кетца вирішив, що хлопець подібний до койота, бо так само, як у койота, за зовнішністю голодного собаки проступала жорстока та підступна натура. Інший був справжнім атлетом: його плечі, ноги та груди видавалися витвором тлакуїкуїло — досвідченого скульптора. Водночас його поведінка не відповідала військовій поставі: парубок хвилювався й стривожено роззирався. Тепер суперники стояли обличчям до обличчя, намагаючись налякати один одного суворими поглядами — наче хижаки, що шкірять зуби. Але наразі вони мусили стримуватися. Жрець голосно нагадав, що вони мають набрати собі військо.

Кому обирати першим, визначали за жеребом: розпорядник розкручував меч на пласкій поверхні чотирикутного каменя, обабіч якого стояли ватажки. Обкрутившись кілька разів круг власної осі, меч показав на кремезнішого юнака — йому першим обирати першого воїна у своє військо, котрий стане його помічником, ад’ютантом. Посади командира та ад’ютанта були вкрай важливими не лише для вдалого скеровування бою: коли один з них загине, бій вважається закінченим. Отже, командири по черзі обирали поплічників, і врешті-решт у кожнім війську опинилось по семеро воїнів. Воїни одного клану наслідували лицарів Орла: вони зодягайся у плащі, які скидалися на пташине оперення,