Федеріко Андахазі - Конкістадор

не спинилось. Цей чоловік, верховний жрець, був Тапацоллі, той самий чоловік, котрий одного разу, коли Кетца був ще дитиною, мало не встромив йому в груди кинджал, щоб принести жертву богам.

Кетца міг би заприсягтися, що, промовляючи ці слова, священик встромив погляд просто йому в вічі, ніби правлячи з нього давній борг.

9

Сад, де росте кропива

Та перша ж ніч у Кальмекаці виявилася лише мініатюрною моделлю життя Кетци у майбутньому. П’ять років минули для Кетци немов п’ять століть. Щоранку ще до світанку треба було скупатися у крижаній воді озера. Враз після купання, ще мокрими й зовсім голими, вони отримували свій нетривкий сніданок, що складався лише з маїсової палянички й води. Потім годилося прибрати всі приміщення, почавши, певна річ, з кімнати жерців. Якщо хтось із учнів спав довше, ніж годилося, священик пробуджував його, б’ючи палицею й поливаючи холодною водою.

Увесь перший рік навчання хлопчиків одразу після сніданку виводили на поле, поросле кропивою, змушуючи годинами ходити по кропиві босоніж. Зважаючи на те, що всі хлопці походили із знатних родин, сама тільки прогулянка без сандалій була для них тортурами — прості діти знесли б її набагато легше. Коли Кетца вперше ступив на листя кропиви, він гадав, що ніколи не зможе притерпітися до такого болю. Але набагато страшнішим було поступитися слабкості, впасти й попекти кропивою все тіло, як це траплялося з багатьма сіромахами — лемент нещасних лунав до іншого берега озера. Пекло так сильно, що після години ходіння хлопчики уже не чули шкіри на ногах. На другу годину вже більше страждали від утоми, ніж від безугавних опіків. Й ось коли для решти катування добігало кінця, Кетцу змушували ходити на самотині ще певний час. Син Тепека не мав сумніву, що таким привілеєм був зобов’язаний верховному жерцеві, котрий ніколи не забував, що той живе на світі.

Кетці було важко потоваришувати: він звик водити дружбу з дітьми масеуате, він не міг збагнути особливих звичаїв піпільтин. Вони послуговувались у мові дивними прислів’ями й сміялися з жартів, зміст яких для хлопця був незбагненний. До того ж, багато хто з них зналися й товаришували ще до школи. Сусіди Кетци бачили його у своєму кварталі, але звикли до думки, що він син однієї зі служниць Тепека, тож дивувалися, як хлопчина взагалі опинився у Кальмекаці. Хай там як, а Кетца відчував, що товариші по школі ставляться до нього з настороженою байдужістю.

Цього першого року всі завдання видавалися геть марними, позбавленими будь-якої пізнавальності. Кетца не міг збагнути, чого насправді вчать у цій школі. Під палючими променями післяполудневого сонця дітей виводили у поле, але не навчали ані орати, ані сіяти, ані збирати врожай, замість цього одним наказували копати канаву, а іншим — засипати її щойно викопаною землею. Достоту так само чинили з мурами: одні мали зводити піщані мури лише для того, щоб інші зруйнували їх ущент. Праця була виснажлива, і за винагороду навіть не слугувало усвідомлення виконаної справи. Ці заняття навіювали нудьгу: на фізичну втому накладалося ще й відчуття принизливості від того, що відбувалося.

Так сплив майже рік. Коли спадала ніч, на голодних, виснажених працею учнів чекав черговий пайок з хліба та води. Спали просто на холодній долівці, підстеливши благеньке укривало. До вечора у тілі з’являлася ломота, хлопчики так зморювалися протягом дня, що ця підстилка видавалася їм м’якшою за пухову постіль.

Поволі Кетца став помічати, що решта учнів починають ставитися до нього інакше: байдужість змінилася глузуванням. Хлопчик не належав до гурту вибраних, піпільтин, а через те, коли випадав короткий перепочинок, він ставав мішенню для кпинів та уїдливих коментарів. Він зауважував, що дехто із жерців ставиться до нього суворіше, ніж до решти, або умисно відвертається, коли учні починають висміювати й збиткуватися з нього. Кетці повсякчас нагадували, що він мусить розплатитися за приниження, якого зазнав верховний жрець через Тепека, його батька. Тапацоллі зовсім не мав наміру забувати про той далекий день, коли мудрець врятував дитину, чия доля знову потрапила йому до рук.

Як і трапляється зазвичай, невдовзі з гурту виокремився лідер, якому всі підкорялися беззастережно. Це був довготелесий рябий парубок на ймення Ечека, тобто «холодний вітер». Саме таким він був: проноза, спроможний завжди знайти щілину, щоб просотатися й зіпсувати життя, різкий, злий на язик, а головне — він умів верховодити людьми, ганяючи їх, наче човни, з боку в бік, як йому заманеться. Ечека враз збагнув, як використати для власної користі цілком зрозумілу інакшість Кетци, почавши обертати байдужість на ворожість, а ворожість — на ненависть. Перше прізвисько, яке дали синові Тепека, було Масеуатль, утім, зауваживши, що таке прізвисько хлопця зовсім не чіпляє — адже він справді ним почувався, — Ечека з легкістю намацав його слабину.

— Пітцауаякатль, — глузливо кинув він Кетці, коли той у полі зводив нікому не потрібний частокіл.

У такому прізвиську не було прямої образи, чи радше сказати, не кожного воно могло зачепити за живе, але для Кетци воно було як сіль на роз’ятрену рану самолюбства. Його прозвали «кирпатим», і це дійсно кидалося у вічі. Але хлопчик сам ставився до такої своєї особливості як до вади, як до свого чоловічого недоліку. Кетца спробував удати, що йому байдуже, й продовжив працювати, звісно, саме так він й учинив, але прихована лють здійнялася звідкілясь із середини черева й вдарила в обличчя, зафарбувавши щоки парубка червоним і змусивши губи збліднути. Ечеці, «холодному вітрові», цього було достатньо. Він уже виявив щілину, у яку можна пролізти й накапостити.

Раптом, коли вже добра половина цього суворого й тривалого року минула, стався несподіваний випадок. На свою біду й зовсім попри власну волю, Кетце обернувся на вожака тих, хто з різних причин не плазував перед Ечекою. Просто через те; що єдиний незаперечний лідер у їхньому гурті обернув Кетцу на свого ворога, решта побачили у юнакові вожака, який згуртовує всіх тих, хто страждав від глузувань чи просто від байдужості Ечеки.

Первісного приводу ніхто згадати не міг, то було щось неістотне, але звичайна сварка переросла у справжню бійню, у якій слідом за кулаками взялися за палиці та каміння. Гурт точно розділився на два табори, з двома вожаками. Якби вчасно не втрутився один із жерців, справа могла б добутися до серйозного каліцтва.

— Ви мусите соромитись! — репетував він, не припиняючи стукати палицею по землі. — Це не спосіб для вирішення суперечностей, — вів він далі вже