Людмила Петрівна Іванцова - Сердечна терапія

бабусю стареньку вона не залишить. Батько якось винувато розвів руками і, наче навіть із полегшенням, сказав: «Ну, ти доросла, сама вирішила. Я там улаштуюся, допомагатиму грошима. А раптом надумаєш до нас, то скажеш».

Тоді Яна вже вступила до інституту. Минув іще якийсь час, і батько, Надія, її син із дружиною та їхнім малим дійсно знялися на крило і полинули по нове життя аж на інший континент. Яна чомусь не запам’ятала деталей останнього дня, все, що відбувалося вдома, наче зтерлося з її пам’яті. Згадувала лишень чергу в Борисполі, як зважували валізи, перевіряли квитки та як батько махав їй рукою, вже пройшовши митний контроль у нове життя. Вона здивувалася, коли він витер долонею сльози. Яна і тут не плакала. Вона спостерігала за всім неначе збоку. Так само згадувала ті події й тепер, раптом поставивши собі питання, чи хотіла б вона мати таку матір, як Антоніна.

8

Олександра, як і раніше, працювала у своєму напруженому режимі: вдень на ринку, ввечері мила підлогу в садочку, там же й ночувала, а зранку знову на базар. Рука у Стасі вже не боліла, минулося без наслідків, але Олександра досі згадувала той вихідний, пережитий переляк та таку несподівану допомогу чужого чоловіка і почувалася його боржницею. Не сказати, що вона настільки зневірилася в людях, щоби вважати такий учинок подвигом — вона б і сама кинулася допомагати іншому в біді, тим більше дитині. Але за кілька років у столиці Олександра усвідомила тутешній ритм життя, відокремленість людей один від одного навіть за такої щільності населення, а може, саме через неї. Місто здавалося їй гігантським мурашником, де, на відміну від мурашника справжнього, не діють природні закони логічної гармонії. Інколи вона порівнювала столицю з великим хворим організмом, чи наполовину хворим, де здорові органи ледве забезпечують життєздатність системи, несуть на собі тягар нездорових та виконують їхні функції, а бува й самі втрачають сили і здаються.

Хоч вона і не була песимісткою, але несподівана щира допомога, підтримка, яку надав їм зі Стасею того вечора абсолютно чужий чоловік, запала в душу не як подвиг, а як норма зі знаком плюс. І хотілося, звісно, якось йому віддячити. Але Олександра знала, що лікарі працюють за дивним графіком, є у них якісь чергування, та й лікарня була величезна, вони ж тоді сиділи лишень у травмпункті, де робили рентген та з’ясовували, чи цілі Стасині кісточки. Де ти його тепер шукатимеш? Хоча... Вадим написав на клаптику паперу номер свого мобільного, просив телефонувати, «раптом що», але з рукою все було гаразд, і жінка ніяк не могла наважитися турбувати «просто так», та ще й питати, як зустрітися та віддячити...

Стася раз поцікавилася, чи телефонувала мама до лікаря, чи вже загубила номер. Олександра сказала, що номер у неї досі в кишені сумки, але якось незручно відволікати зайняту людину. Вона вирішила, що вже перед Новим роком відпроситься з роботи, поїде до лікарні і просто залишить для Вадима у травмпункті якийсь подарунок «від Стасі». А там його розшукають.

Новий рік наближався. Все як зазвичай: традиційна метушня, підготовка до свята, кульки-гірлянди, ялинкові базари, рекламний ажіотаж: «Свято наближається! Свято наближається!» А ще невід’ємним атрибутом був холод, що за день стояння на ринку пробирав до кісток продавчинь, попри хутряну шапку, теплий светр, пуховик, троє штанів та валянки. Першу зиму Олександра намагалася «тримати фасон», дещо скептично поглядаючи на сусідок, вдягнених, мов капустини, без модних претензій. Вона ніколи не була багатою, не мала дорогих брендових речей, але змолоду навчилася добре шити «легкою рукою», зі смаком та почуттям міри, тому вдягалася і недорого, і гарно. Вже в старших класах її дражнили «Шурка-Шанель». На роботі, у відділі кадрів картонно-паперової фабрики, була взірцем стилю. Так само Олександра чепурила з самого дитинства і Стасю. Вона вважала, що будь-яка жінка може добре виглядати, якщо, звісно, захоче. Тітки, загартовані ринком, цю її рису теж помітили і гигикали між собою, не так зі зла, як іронічно, скільки часу знадобиться, щоб «обтесати» базаром цю провінційну модель.

Олександра пручалася «професійному напрямку моди» до зими. Але коли легка простуда перейшла в тяжкий бронхіт (при тому, що не було де й відлежатися з розривним кашлем та температурою), тут останні тренди італійської зимової моди поступилися перевіреному одягу північних широт. Виручила її тоді Павлівна, сусідка, що продавала з чоловіком ковбаси та знала сумну історію Олександри та Стасі. Вона забрала її до себе, сказавши, що кімната їхньої доньки вільна, поки та у відрядженні, а переходити бронхіт на ногах — то недовго й до пневмонії, а далі — й до туберкульозу. Олександра відмовлялася, але слово «туберкульоз» прозвучало переконливо-фатально, і вона погодилася. П’ять днів лежала й бухикала в чужій квартирі, варила та пила чай на травах, ковтала пігулки та навіювала собі, що вона здорова, сильна й витривала, що переможе усі недуги. От після цього і почала одягатися «як усі». Але в душі ненавиділа те «капустяне» неповоротке вбрання, а ще так і не пристала на «сугрєв» алкоголем, до якого вже позвикали інші колежанки за роки стояння на базарах та тягання там ящиків. Тривала друга зима. Мало що змінилося в їхньому житті. Але Стася вчилася. І це було головне. А Олександра чекала весни. Чекала її, мов молодий матрос із підводного човна чекає, коли ж завершиться плавання, щоб ступити на суходіл та вдихнути соковитого повітря земної тверді.

Стася готувалася до новорічного концерту, а на канікули вони з мамою збиралися в рідне містечко до дідуся та бабусі — мама на три новорічні вихідні, а Стася аж на два тижні.

Олександра сховала руки в рукавичках із обрізаними пальчиками в кишені свого кожуха, потупала ногами і завмерла, дивлячись на те, як навпроти люди вибирали в загорожі ялинки. Мимоволі замислилася про недалеке вже свято, яке тішило можливістю з’їздити додому, побути в сімейному колі з батьками та донькою, але й навіювало смуток. Адже безповоротно пішли ті часи, коли родина була родиною, донька ще малою, коли збиралися вони всі за великим овальним столом, який навіть у скрутні часи на Новий рік не бував порожнім, промовляли прості душевні слова, сміялися, пили шампанське і щиро обмінювалися подарунками. Мабуть, то було щастя. Таке собі звичайне, побутове... А тепер одному Богу відомо, що у них зі Стасею попереду.

Наразі увагу жінки привернуло якесь пожвавлення біля сусіднього прилавку. Вона побачила вже знайому пару —