Людмила Петрівна Іванцова - Сердечна терапія

Жінки якийсь час помовчали. Антоніна швидко з’їла бутерброд, Яна долила собі та гості кави з пузатої металевої турки. Їй дуже хотілося спитати, навіщо ж Антоніна вже вдруге приходить до неї, коли й сама чітко розуміє, чого хоче, не стоїть же на роздоріжжі. Напевне, просто не знає, як саме зробити те, чого прагне. Але ж Яна таких порад не дає. Питання ледь не злетіло з її язика, як гостя раптом змінила тему розмови:

— А як там ця жінка, що тоді увірвалась до вашого кабінету? Олександра, здається? Ви з нею бачитесь?

— Так, Олександра. Вибачте, дійсно незручно вийшло, але вона хороша... Але я ж злягла, ось уже тиждень удома байдикую. А вона мені телефонувала, питала, як здоров’я, чи можна якось привести до мене її доньку, ту балерину. Вона, бач, дуже зацікавилась, що саме ми на заняттях робимо. Домовилися, що як вилікуюсь, то неодмінно і її чогось навчу. Щоправда, балерини зазвичай надто зайняті своїм фахом, щоб витрачати час на інше. Але якщо хоче... А чому ви спитали?

— Та щось не йде вона мені з голови з її історією. Як подумаю, що їм довелося з дитиною пережити... То, може, й справді, мої проблеми — не проблеми? — Жінка зітхнула, потім знову рішуче ляснула долонею по столу і провадила іншим тоном: — Але я так з собою не дозволю!

Яна саме вдихнула, щоб сказати щось обнадійливе, як Антоніна зненацька схрестила руки на столі, опустила на них голову і розридалася...

Яна гладила її плече та зітхала. Це були не перші сльози, що їх приносили з собою відвідувачки. І щоразу звіряли щире, наболіле, не театральне. І хай які двозначні емоції викликала сповідь цієї загалом комфортно влаштованої жінки, її теж було шкода — мучиться людина, хоч і чогось не розуміє у своєму житті, не хоче чи не може збагнути.

Антоніна ридала невгамовно і довго, наче накопичилося в ній тих сліз за ціле життя. Схлипувала і примовляла одне й те саме:

— Якби ви знали, як мені страшно... Моторошно від думки, що все зруйнується і треба буде починати спочатку, та ще й у такому віці... Чи й не починати... Поставити на собі хрест...

Яна встала і відчинила кватирку — свіже повітря, буває, заспокоює. А ще вона розуміла, що після таких відвертих ридань Антоніна може більше не повернутися, швидше за все, вона просто зникне, засоромившись того, що дозволила собі подібну слабкість на людях. Хоча Яна була людиною чужою, ненав’язливою, що звикла до жіночих сліз та проблем. Наче лікар, який урешті-решт сприймається як істота без статі, без віку, особа, яка може тобі допомогти відомим лише їй способом. І якщо для цього доведеться зняти штани — то так уже тому й бути!

Прощаючись із гостею, Яна від грошей за візит відмовилася, подякувала за гостинці та провідини. Інтуїція підказувала, що більше Антоніна не прийде. Хіба що відбудуться нові події, які треба буде виговорити назовні, вичищаючи змучене нутро.

Яна замкнула двері й відчула себе геть знесиленою. Чужі біди інколи проривалися на приватну територію внутрішнього світу «терапевта» так само, як неочікувано сьогодні переступила її поріг Антоніна. Жінка пішла, але ще залишився запах парфумів, принесеної нею кави та невідчутний ніздрями паралізуючий дух чужої проблеми й непідробного страху. Яна хотіла знову сісти за комп’ютер, але якісь захисні сили організму наче тягли її до ліжка, натякаючи, що соціальна мережа та навіть немитий посуд зачекає, а відпочинок і сон мають поповнити резервуари енергії та додати сил.

Яна замоталася в ковдру, заплющила очі й міркувала, що Антоніна, яку вона спершу сприйняла як «просто жінку», приблизно того ж віку, що і її батьки. Чи хотіла б вона мати таку матір? Це був новий кут зору на «пацієнтку».

Рідну матір Яна втратила у п’ятнадцять років. На заводі, де та працювала, сталася аварія, щось там вибухнуло, кілька людей загинуло на місці, троє ще потім померло в лікарні, хтось залишився інвалідом. Мати загинула під час вибуху. Хоч не мучилася.

Коли перед контрольною з біології Яну викликала завуч і звеліла йти додому, та ще й послала в супровід подружку; дівчинка відчула недобре. Удома запам’ятала лише розгублене обличчя батька та сусідку тітку Женю, що обіймала Яну, гладила її по голові та крізь сльози щось говорила-говорила. Яна, на диво, зовсім не плакала. Матір ховали в закритій труні (якщо там узагалі було що ховати), прощання проходило в клубі заводу, чотири домовини стояли поруч, усі закриті. Лишень фотокартки з чорною стрічкою навкіс відрізняли труни одну від іншої.

Яна не плакала. Мабуть, не побачивши матір мертвою, вона не могла повірити в те, що її вже немає. Запам’яталося, як уранці мати гукнула навздогін з вікна їхньої хрущовки: «Хліба купи після школи, гаразд?» Яна озирнулася, кивнула, помахала рукою і побігла на зупинку тролейбуса. От і все.

За півроку батько привів до них у дім Надію, незграбно пошуткувавши, що Надія дає надію на нове життя і що колишнього не повернути, тому треба жити. Цим він поставив Яну перед фактом, що вони заживуть по-новому і вона мусить це прийняти. Яна не бунтувала. Вона просто існувала далі у своїй реальності, паралельній до їхньої.

Надія була років на три-чотири старшою за батька, тобто на всі сім — від покійної матері, але виглядала добре. Характер мала хвацький і неконфліктний, до Яни з вихованням не чіплялася, господарство вела, як кажуть, «вправно», та при всьому — помітно було неозброєним оком — дуже нерівно дихала до батька. Сусідки шепотілися, що небайдужа була давно, а так уже зірки стали, що і гріха на душу не взяла, і місце, що звільнилося після матері, посіла надійно.

Яна дивувалася тому, як батько слухався нової дружини, бо в парі з матір’ю зазвичай командував він. Мати не сперечалася, але це однаково не робило їхнє життя гармонійним. А тут таке. Надія мала сина, що був значно старший за Яну, вже відслужив армію та нещодавно одружився. Як виявилося, нові родичі мали сплановані перспективи, і на кухні час від часу точилися розмови про еміграцію. Але такі питання не вирішуються за раз. Коли батько спитав Яну, чи згодна вона їхати до Канади з усіма, вона подивилася уважно йому в очі і сказала, що їй і тут непогано, та й