Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

Крапка, тире, крапка, крапка, тире, тире, крапка.

L-M-E?

Він почав знову.

Тире, крапка, тире. Крапка, крапка.

Нарешті він зрозумів. KILL ME. Убий мене.

— Я маю тебе вбити?

Той перестав стукати. Кліпнув двічі, заплющив очі.

— Дюваль! Я не хочу тебе вбивати! Це рятувальна експедиція! Я викличу корабель! Але я повинен знати! Куди пішли інші? Що тут сталося?! Хто зробив це з тобою? Як я можу допомогти?!

— KILL ME KILLME KILMEKILME KILME KILL…

Нічого не виходило.

Драккайнен просив, благав, переконував і пояснював. Безрезультатно. Той не відповідав на жодне питання, тільки повторював по колу своє.

Він обмацав дерево з усіх боків, але не знайшов нічого, крім стовбура. Звичайного, гладенького, сухого стовбура, майже без кори. Стовбур, гілки, ланцетоподібне листя, як у оливи. Дерево, що полонило в собі Дюваля, нагадувало статую Галлерінґа в халупі.

Але Дюваль був живий. Мав тільки очі й можливість рухати однією гілкою. Чи ріс він разом із цим деревом?

Не дивно, що він збожеволів.

Сповнений жаху і співчуття, Вуко, можливо, й справді зміг би його вбити, але гадки не мав як це зробити. Як швидко і гуманно вбити дерево? Адже це не так просто.

Відійшов, намагаючись не слухати безперервний стукіт гілки:

— KILMEKILMEKILMEKILME…

Підійшов до половини тварюки, що лежала на землі, та вирішив уважніше її оглянути. Для початку тицьнув її мечем. Бліді круглі очі раптово розплющилися, лапа встромила пазурі в землю, а голова різко підскочила, немов ракета, на висоту його обличчя. Прискорення впало, наче запона; спиною і шиєю він раптово відчув опір повітря, відскакуючи, розвертаючись і влучним копняком відправляючи голову потвори вгору. Та, прискорюючись, змінила траєкторію польоту і впала на землю з огидним порожнім відлунням.

Важко дихаючи, Драккайнен із жахом за нею спостерігав, аж тут побачив, що лапа потвори витягнулася вперед, а кігті всадилися в дошки. Далі напружилися м’язи, підтягуючи плече й голову, і рука знову витягнулася вперед, як у поганому фільмі жахів. Повзла. До нього.

— Piczku materi! — рявкнув Драккайнен. — Здихай, стерво!

Ухопив меч обіруч і щосили пробив потворі череп. Потім підняв на диво важкі рештки на вістрі, розмахнувся і закинув голову просто в стіну частоколу. Аж загуло.

— Я вже п’ять разів тебе вбиваю! — кричав він, розлючений до нестями. — Припини ЖИТИ! Що це взагалі за маячня! Що за придуркуватий світ! Зараз ще Баба-Яга на мітлі прилетить! І казанок прискаче вклонитися мені!

Істота ніби його послухалася: тихо засичала й завмерла.

— Ну! — вигукнув Драккайнен. — І не сіпайся мені тут!

Це місце його дістало, він був розлючений, втомлений і голодний. Лаючись собі під носа, перетнув великими кроками подвір’я й увійшов до хати. За мить повернувся зі старою пошарпаною ковдрою. Кинув її на землю, копняком закинув туди відрубану лапу та загорнув її в товстий пакунок. Усередині щось почало ворушитися, тож Ніт’їсефні, брудно лаючись фінською, кілька разів лупнув згортком об землю.

Потім зібрав на подвір’ї рештки тіл членів експедиції та заніс усередину будинку. Усе, що знайшов, поклав на столі навпроти статуї Галлерінґа. Якусь мить він стояв, похиливши голову й беззвучно рухаючи губами. Ще раз обшукав будинок і нарешті вийшов із невеликою пластиковою каністрою, обливаючи пальним стіни й залишки даху. Потім сів на безпечній відстані й дістав із торби на поясі кресало.

«Ви повинні з’ясувати, що сталося, — казав Льодовик. — А якщо буде потрібно, прибрати весь безлад».

Дюваль увесь час монотонно стукав гіллякою.

Драккайнен піднявся, копнув колодязь і пішов по сокиру.

Коли він спускався з пагорба, полум’я піднімалося над частоколом і стріляло іскрами в нічне небо.

Мене розбудив дощ. Огидний, свинцевий ранок серед туману й мерзенної мряки. У мене все болить. І не знаю, через учорашню бійку чи після ночі, проведеної на товстій, розгалуженій гілці. Холодно.

Розв’язую мотузку, що тримає мене, і, загорнувшись у вовняний плащ, спускаюся на землю.

Чого я тільки не наслухався про ці плащі! Що натуральна вовна гріє, навіть коли мокра. Що від дощу волокна стискаються, і плащ стає водонепроникним.

Може, й так.

Але до цього моменту він уже промокає наскрізь. Як і людина, яка в нього вбрана.

У мене болить гомілкостоп, усі м’язи, подряпини на передпліччі й обпечена спина. Я намок, змерз і до біса зголоднів.

Він озивається саме тоді, коли я стою посеред папороті, випускаючи назовні вміст сечового міхура.

Сидить на краю лісу в дерев’яному одноосьовому візку, запряженому присадкуватою тваринкою, яка віддалено нагадує віслюка чи окапі.

— Гарна була бійка, — каже він. — Може, навіть варта пісні.

— Яка бійка? — питаю.

Він худий, у плащі з каптуром, тримає в руці кусень солонини, від якого кривим ножем відрізає невеликі шматочки.

Я спокійно зав’язую штани. Впораюся в разі чого. Впораюся перш, ніж він зіскочить з козел або потягнеться за чимось гострим.

Ігнорую його. У такому місці підкрадатися до сплячої людини — щонайменш, некультурно, якщо не сказати небезпечно. Щойно він мене образив.

Принаймні наскільки я знаю.

Я й гадки не маю, як він роздивився мене в густому