Юліанна Бойлук - Наперекір дружбі, Юліанна Бойлук

Глава 6. Слава

Як тільки Саша під’їхала до стоянки, де я і чекав на неї, то буквально вилетіла з машини, підбігла та обійняла мене.

— Дякую, що приїхала, — тихо сказав я їй на вухо і пригорнув її до себе. Завжди така тепла і щира, вона однією своєю присутністю вміла перетворити навіть дуже паршивий день в щасливий.

Як би я хотів сам оберігати тебе, робити щасливою, якби ж ти тільки знала, мала.

Відчував, що її серце билось доволі часто: авжеж, вона переживала за Яру і, напевно, за мене.

Наступні її слова тільки підтвердили мої думки:

— Як ти? Як Ярочка? — все ж запитала вона, злегка відсторонюючись, щоб зазирнути мені в очі.

— Хворіє, в неї запалення легенів, доволі запущене, — я зітхнув. — Але педіатр сказав, що все буде добре. Я буду приїжджати після роботи, хоч вечерю їм привозити. Моя навичка приготування їжі не надто висока, але думаю, впораюсь.

— А що з квартирою? Я так і не зрозуміла, що сталося...

— Хазяйка мене виселяє, бо її донька почала процес розлучення. Їм потрібна квартира, — я знизав плечима.

— Але хіба можна виселяти людину на наступний день? Хіба ти не підписував договору чи ще чогось?

— В тому-то й справа, що підписував. Там дійсно написано, що виселення можливе будь-коли, однак на словах вона обіцяла попередити за тиждень.

— Так, — вона подивилась мені в очі. — Зараз я попрошу тебе зробити дещо, але ти маєш пообіцяти мені погодитись.

— Сашо, що ти таке видумуєш? — я злегка насупився.

— Ти мені друг чи як? — вона продовжила дивитись на мене.

— Авжеж, друг, — я кивнув.

— Тоді пообіцяй!

Я усміхнувся: Саша рідко була такою наполегливою.

— Добре, обіцяю, — я кивнув. — То про що річ?

— Друзі мають допомагати одне одному, правильно?

— Правильно, — я знов кивнув. — Але...

— Переїжджай до мене, — серйозно сказала вона, а потім раптом відвела погляд.

Мені навіть здалося, що вона злегка почервоніла. Але це неможливо, це мені просто бачиться те, що я хочу бачити, так?

— Ти чуєш? — вона знов подивилась на мене і та тінь рум’янцю зникла без жодного сліду.

Невже мені це просто здалося?

— Сашо, ти самотня дівчина, буде дивно, якщо я переїду до тебе. Тому я мушу відмовитись... Я сам розберусь зі своєю проблемою, все буде добре.

Знала б ти, як сильно я б хотів бути поруч з тобою, але це не вихід. Так стане тільки гірше. Ти зможеш побачити те, що я не хочу, щоб ти бачила. Я не можу так ризикувати.

— Але хіба ти б не зробив для мене те ж саме? — вона подивилася на мене не просто здивовано, а майже розчаровано.

Вона ще ніколи не дивилася на мене так.

— Авжеж, зробив би, — все ж здався я.

— Тоді просто збирай речі, — тепер вона знов усміхнулася.

Невже розіграла мене чи щось таке? Щоб я піддався і зробив так, як вона хоче?

— Це ненадовго, буквально до авансу, потім я орендую собі щось, — одразу попередив я.

— Авжеж орендуєш! Можемо пошукати щось ближче до мене, було б добре жити поруч, — вона усміхнулась. — Сідай в машину, я там купила бургери...

Ми сіли в машину і Саша дійсно дала мені бургер. Було дуже приємно відчувати її турботу. Навіть не уявляю, як би вона піклувалась про свого Женю, якби той їй дозволив. Вона точно може зробити чоловіка щасливим, я це знаю. Дивно, що той колега цього не захотів. Хоча, про що це я. Якби ми самі могли обирати, в кого закохуватись, я б... Та що я мелю.

Я мигцем глянув на Сашу, яка уважно слідкувала за дорогою і, можливо, задумалась про щось…

Сам тим часом згадав її слова про квартиру в її елітному районі і подумав, що в жодному випадку мені не світить знайти там доступне для мене житло. Але трохи пожити поруч... Це було б дійсно непогано. Тільки чи зможу я і далі не виходити за рамки моєї ролі «просто друга»? На скільки часу мене вистачить? Авжеж, я не знав відповідей на ці питання, однак в той самий час розумів, що, напевно, це єдина можливість побути поруч з нею. Можливо, так я розставлю всі точки над «і» в своїй голові, і зможу нарешті повністю впевнитись, що вона ніколи не побачить в мені чоловіка, а не просто друга. Наблизитись, щоб нарешті відпустити всі думки про неї, відпустити її саму... Так, це звучить як не такий вже й поганий план.

Доїхали ми напрочуд швидко. Саша припаркувалася біля мого під’їзду, потім хотіла допомогти мені з речами, але я запевнив її, що там їх не так вже й багато, щоб ходити за ними вдвох.

Я швидко забрав речі і кинув їх до багажника, потім знов сів поруч з Сашею.

— Шкода, що бургер і картопля вже холодні, — сказала вона, подивившись на макменю, яке вона купила спеціально для мене. — Давай вже краще доїдемо додому і я розігрію тобі нормальної їжі.

— Та я і холодне можу з’їсти, — я знизав плечима і усміхнувся.

Було приємно відчувати, що Саша піклується про мене, нехай і просто як про друга.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍