Жуль Верн - Таємничий острів

своїм промінням східний схил гори, коли Сайрус Сміт близько восьмої ранку тією стежкою, якою вони ввечері пройшли з Гербертом, привів своїх супутників до кратера вулкана – велетенської вирви, що розширювалася на висоті в тисячу футів над плато. Дно її було вкрите застиглою лавою. Такі ж застиглі потоки зміїлися і на схилах, сягаючи разом з брилами вивергнутих вулканічних порід аж до нижніх долин у північній частині острова.

Сьогодні, підіймаючись на вершину гори, Сміт усе ще сподівався побачити на обрії хоч якусь землю, що її через темряву йому не вдалося розгледіти напередодні. Але перед ним, скільки око сягало, тобто на п’ятдесят миль навкруги, не було на обрії ані клаптика землі, ані бодай цяточки вітрильника. З висоти гори всі побачили, що острів лежить посеред величезного і безмежного океану.

Мандрівники заціпеніло оглядали землю, що розляглася внизу під їхніми ногами, мов барвиста рельєфна мапа. Ґедеон Спілет спитав інженера, яку площу, на його думку, займає цей клаптик землі. Сайрус Сміт подумки визначив довжину берегової лінії острова, зробив поправку на висоту гори, на якій стояв, і сказав:

– Мені здається, друзі мої, без великої похибки можна сказати, що берегова лінія простяглася на сто миль.

Якщо він не помилився в розрахунках, то їхній острів був завбільшки як Мальта або Занте в Середземному морі. Коли Ґедеон Спілет на прохання інженера замалював обриси острова до записника, усі визнали, що своєю дивною формою він нагадує якусь фантастичну тварину – велетенського молюска, що спочиває на поверхні океану.

Східна частина узбережжя, на яку мандрівників викинуло з повітряної кулі, вганялася в море широким півколом. Невелика бухта в цій частині берега обмежувалася з південного сходу одним гострим мисом, а з північного сходу – двома мисами, вузька затока між якими була схожа на роззявлену акулячу пащу. На північному заході берегова лінія нагадувала контурами плаский череп хижої тварини. Тут був згаслий вулкан, на вершині якого й стояли дослідники. Звідси берегова лінія йшла на південь майже правильним увігнутим півколом, що обривалося на західному боці вузькою бухтою. За бухтою берег видовжувався в смужку, що поступово звужувалася, край якої нагадував хвіст гігантського алігатора. Уся ця частина суші утворювала справжній півострів, що майже на десять миль вганявся у море. З південного заходу на північний схід контури берегової лінії півострова також мали вигляд півкола, що утворювало ще одну затоку, північно-східний край якої примикав до мису, звідки почали описувати острів. Загальний вигляд поверхні острова був такий: уся південна його частина – від берега океану до гори – вкрита густим лісом, зате вся північна частина пустельна – саме каміння та пісок. Між вулканом та східним берегом острова Сайрус Сміт і його супутники побачили озерце, облямоване густою зеленню дерев, про існування якого вони досі не здогадувалися.

– Отже, це озеро з прісною водою? – спитав Пенкроф.

– Безумовно. Воно має живитися гірськими джерелами, що струмують з гори, – відповів інженер.

– Он і річка, що впадає в нього! – вигукнув Герберт, показуючи пальцем на потічок на західному схилі вулкана.

Вирішили дорогою назад перевірити, чи існує стік, по якому виливається в море зайва вода з озерця. Цей струмочок, озерце і вже відома мешканцям острова річка – ось і вся водна система острова. Так принаймні здавалося інженерові. Проте він припускав, що під густим шатром зеленого лісу, що покривав дві третини площі острова, могли бути й інші річки, що впадають в океан.

Залишалося знайти відповідь на найважливіше питання: чи населений цей острів, чи є тут іще хто-небудь з людей, окрім них? Першим про це спитав кореспондент. Щойно завершений уважний огляд острова, здавалося, давав право відповісти однозначно: «Ні, немає». Ніде не помітили жодних слідів людської праці. Ні селища, ні окремих будівель, ані рибальської хижки на узбережжі. Ніде не вився димок.

Важливо було ще дізнатися, чи навідуються сюди хоча б іноді тубільці з сусідніх островів. Але й на це запитання зараз було непросто відповісти. На п’ятдесят миль навкруги ніде не було жодних ознак іншої землі. Хоча такі відстані легко долають і маленькі малайські, і великі полінезійські піроги. Отже, все залежало від того, як далеко острів лежить від якого-небудь заселеного архіпелагу. За браком інструментів було складно визначити місце розташування острова – його широту і довготу. Тож необхідно заради власної безпеки вжити заходів на випадок несподіваної висадки на острів диких тубільців.

Але перш ніж подати сигнал спускатися з гори, Сайрус Сміт пояснив своїм товаришам, що не варто покладати великих надій на швидкий порятунок, оскільки їхній острів, здається, лежить поза тими морськими шляхами, якими кораблі зазвичай курсують до тихоокеанських архіпелагів, тобто значно південніше від них і значно північніше від тих, якими кораблі ходять до Австралії, огинаючи мис Горн. Але присутні вислухали це інженерове припущення цілком спокійно.

– У мене є тільки одне прохання, – сказав Пенкроф. – Я хотів би, щоб ми вважали себе не нещасними потерпілими в катастрофі, а першими колоністами, які приїхали сюди з єдиною метою – як слід обжити цей острів!

Сайрус Сміт усміхнувся. Пропозиція моряка всім сподобалася. Новоспечені колоністи вирішили, що необхідно назвати і сам острів, і його затоки, гори, річки та ліси, які є на ньому. Пенкроф, згадавши книжку про Робінзона, запропонував назви «бухта Провидіння», «мис Кашалотів» і «мис Втраченої Надії».

– Краще назвімо все це іменами містера Сміта, містера Спілета, Наба… – заперечив Герберт.

– Моє ім’я! – вигукнув Наб, сяючи в усмішці своїми пречудовими білими зубами.

– Я б віддав перевагу іменам, що нагадують про Америку, – сказав Ґедеон Спілет.

– Погоджуюсь з вами, – втрутився інженер. – Найліпше, друзі, назвати велику затоку на сході бухтою Об’єднання; сусідню затоку, ту, що південніше, – бухтою Вашингтона; гору, на якій ми зараз стоїмо, – горою Франкліна; а озеро, яке ми бачимо внизу під нами, – озером Ґранта. Ці імена завжди нагадуватимуть нам батьківщину. Для річок же, лісів, мисів виберемо назви, що відповідають їхнім контурам. Тоді їх буде легше запам’ятати. Острів має такі незвичайні обриси, що нам нескладно буде підшукати підхожі назви для більшості його частин. Що ж до невідомих нам водойм, недосліджених лісів та пагорбів, ми вигадуватимемо для них назви в міру того, як ознайомлюватимемося з ними.

Інженерова пропозиція всім сподобалась. Острів лежав під ногами дослідників, як розстелена внизу мапа, і залишалося тільки дати назви усім цим мисам, затокам, горам і видолинкам.

– Я пропоную назвати он той півострів, витягнутий на південний захід, Зміїним, а його загнутий хвіст – мисом Рептилії. Бо він справді нагадує хвіст плазуна, – сказав Герберт.

Затока на північному сході, що достоту нагадувала щелепи акули, відтепер звалась Акулячою, а два миси, що її утворювали, – Північною та Південною щелепами.

– Залишається ще назвати південно-східний мис, – нагадав Пенкроф.

– Мис Кіготь! – зараз же вигукнув Наб, що також бажав узяти участь у найменуванні володінь колоністів. Усі визнали, що це дуже вдала назва.

Колоністам так сподобалося це веселе заняття, що вони швидко охрестили річечку, що протікала біля Комина, річкою Подяки; острівець, на який їх викинув аеростат, – островом Порятунку, адже саме там вони чудесно врятувалися завдяки провидінню; плато, що височіло