Нечуй-Левицький - Старі гультяї, Нечуй-Левицький

ха­ти й ба­ба Хівря. Во­на вгнізди­лась на призьбі по­руч з Гри­цаєм і по­ча­ла ба­ла­кать то про се, то про те. Дід вря­ди-го­ди об­зи­вав­ся до Хіврі сло­вом, ду­ма­ючи свою дум­ку. Хівря го­во­ри­ла й ка­хи­ка­ла: ска­же сло­во та й каш­ля­не раз, ска­же дру­ге та й каш­ля­не двічі. Дідові вже ос­то­гид­ло те ка­хи­кан­ня. Він хотів вже на­дяг­ти на ру­ка­ви жу­пан і май­ну­ти до Мо­ту­за. Ко­ли нес­подіва­но пе­ред йо­го очи­ма на го­ро­дах за­ма­ня­чи­ла чер­во­на пос­тать, не­на­че хто за­па­лив на кар­топлі ба­гат­тя. Дід до­га­дав­ся, що то йшла Сик­ле­та, і рап­том підвівся з призьби, не­на­че аж підско­чив. Але йо­му ста­ло ніяко­во пе­ред Хіврею. Він знов сів на призьбі, а очі так і вп'яли­ся п'явка­ми в ту чер­во­ну пос­тать.

Сиклета по­ма­леньку по­со­ву­ва­лась ме­жею, далі не­на­че пірну­ла в виш­ни­ку, а потім знов вир­ну­ла між со­няш­ни­ка­ми, пішла на­низ до Рас­та­виці й схо­ва­лась в вер­бах. Дідові за­ба­жа­лось піти до неї в вер­би й зап­ро­сить її до се­бе за най­мич­ку. В йо­го аж жиж­ки зад­ри­жа­ли, але він гля­нув на Хіврю і вти­хо­ми­рив­ся.

Незабаром в дідовій ле­ваді між вер­ба­ми за­чер­воніла Сик­ле­ти­на хуст­ка на го­лові, потім за­ма­ня­чив поділ чер­во­няс­тої спідниці десь з-під гус­то­го на­хи­ле­но­го гілля, а потім з-за ни­зеньких ви­шень ви­су­ну­лась уся Сик­ле­ти­на пос­тать і за­ся­ла на всю зе­ле­ну ле­ва­ду. Сик­ле­та пішла сте­жеч­кою че­рез ле­ва­ду, ти­хою хо­дою прой­шла проз дідів погрібник, порівня­лась з дідом та Хіврею і ска­за­ла їм «доб­ри­день». Дід на­си­лу вдер­жав язи­ка: так йо­му хотілось спи­та­ти в Сик­ле­ти, чи не най­ня­ла­ся б во­на в йо­го за най­мич­ку. Але по­руч з ним сиділа Хівря: йо­му ніяко­во бу­ло при Хіврі го­дить Сик­ле­ту собі за най­мич­ку.

- Чи ти ба, як роз­пус­ти­ла спідни­цю, не­на­че па­вич хвос­та! Батько на­по­зи­чав­ся в па­на гро­шей на од­робіток, на­си­лу нас­та­чає хліба на сім'ю, а до­ня во­ло­че хвос­та по траві. Ой гос­по­ди! Не пус­ти­ла б я своїх до­чок на служ­бу в Київ зро­ду-звіку! - ска­за­ла ба­ба Хівря.

Але ста­рий Гри­цай навіть не слу­хав, що го­во­ри­ла ба­ба Хівря.

«Чого це Сик­ле­та ни­кає ко­ло моєї са­ди­би? Чо­гось їй тре­ба. Мо­же, во­на й са­ма ду­має прис­тать до моєї ха­ти», - по­ду­мав дід, встав­ши з призьби й на­тя­га­ючи ру­ка­ви жу­па­на на кре­мезні ру­ки.

Дід пішов до Мо­ту­за в гості. Він вий­шов на ву­ли­цю й ду­мав наз­дог­нать Сик­ле­ту, але Сик­ле­та десь зник­ла на го­ро­дах у сад­ках, прис­тав­ши до дівчат.

Другого дня дід вий­шов у са­док і нас­то­ро­чив ву­ха. Між вер­ба­ми не­за­ба­ром затріщав пра­ник. Дід аж зрадів і по­чим­чи­ку­вав в бе­рег. Сик­ле­та сто­яла на ка­мені й зби­ва­ла по­лот­но. Дід прис­ту­пив до неї й поз­до­ров­кав­ся.

- Чом це те­бе так дов­го не вид­ко бу­ло в бе­резі? - спи­тав дід в Сик­ле­ти.

- Бо я цілий тиж­день хо­ди­ла на бу­ря­ки би­ти рис­ки; ще на ми­нув­ше­му тижні за­га­ду­ва­ли на селі зби­вать бо­роз­ни на бу­ря­ках, - обізва­лась Сик­ле­та, дер­жа­чи в ру­ках пра­ник і розс­та­вив­ши ру­ки.

- Чи не най­ня­лась би ти в ме­не за най­мич­ку? Хівря вже ста­ра, не зду­жає зи­мою на річку хо­дить з плат­тям, не зду­жає золійни­ки но­си­ти до жлук­та, не од­зо­лить доб­ре со­ро­чок, а пе­ре ніби су­хо­пер­ки; а я люб­лю, щоб со­роч­ки бу­ли доб­ре вип­рані, щоб бу­ли білі, як папір. Хівря не уви­неться з тим топлінням, варінням, шит­тям та по­лот­тям. Відо­мо, ста­ра лю­ди­на.

- Добре, діду! - обізва­лась Сик­ле­та, а в неї очі аж за­ся­ли. Вже дав­но в неї бу­ла дум­ка ста­ти в Гри­цая за най­мич­ку. Во­на сподіва­лась, що дід прий­ме її на служ­бу з ма­лим хлоп­цем, бо інші ба­га­тирі не прий­ма­ли її на служ­бу з хлоп­цем. Ма­ючи це на думці, Сик­ле­та зад­ля то­го й за­на­ди­лась в Гри­цаїв са­док, щоб у бе­резі пра­ти плат­тя…

Сиклетин батько був ду­же сім'янис­тий чо­ловік, та ще й до то­го не­ба­га­тий. Старші йо­го діти вже підрос­та­ли, але в йо­го бу­ло чи­ма­ло й своїх дрібних дітей. З'їжа бу­ла ве­ли­ка: хліба бу­ло об­маль. Сик­ле­тин батько на­си­лу нас­та­чав хліба на свою ве­ли­ку сім'ю; він хотів най­ня­ти в ко­го-не­будь Сик­ле­ту за най­мич­ку. Сик­ле­та розвіда­ла про діда Гри­цая й по­ча­ла вча­ща­ти в йо­го го­род, ніби­то на річку. В неї вже дав­но бу­ла дум­ка підлес­титься до діда й най­ня­тись в йо­го за най­мич­ку.

- Але мені пер­ше тре­ба спи­тать в батька та ма­тері, - ска­за­ла Сик­ле­та до Гри­цая.

- Авжеж спи­тай! По­радься з матір'ю та й при­ходь з нею. Мо­же, й зійде­мось за ціну.

- Тільки, діду, я за­го­дя ска­жу, що в ме­не є не­ве­лич­кий хлоп­чик. Я не знаю… як во­но бу­де… Я хлоп­ця не по­ки­ну в батька.

- Та твоє хлоп'я не­ба­га­то за­ва­жить, не­ба­га­то пе­реїсть в ме­не хліба, - ска­зав дід. - При­ходь з матір'ю хоч і за­раз. Я одп­рав­лю ба­бу Хіврю.

Сиклета поп­ро­ща­лась і пішла ти­хою хо­дою, по­хи­лив­ши го­ло­ву й ду­му ду­ма­ючи. Дід Гри­цай вер­нув­ся в пасіку.

- Гм… гм… - заск­рипів дід Оникій, - оце чорт йо­го й ви­дав. За­ли­цяється до чер­во­но­мор­дих мо­ло­диць без со­ро­му се­ред дня…

- А хоч би й за­ли­цяв­ся? Хіба ста­ро­му не мож­на за­ли­цяться?

- Не мож­на!.. Ще ста­ре луб'я й на ву­ли­цю піде вкупі з па­руб­ка­ми. Гм, хм! - аж чми­хав дід Оникій на всю пасіку.

- Чмихай, хми­хай! а ста­ре луб'я візьме та й оже­ниться, ще й Оникія поп­ро­сить в бо­яри.

- Заманулось у петрівку мерз­ло­го. Хм, хм! І вдасться ж тобі та­ка лю­ди­на! Візьме та й здуріє на ста­рості літ. Ду­же вже ти став бас­кий, як Ориш­ка по­мер­ла.

- Скрипи, скри­пи! Я був бас­кий і за­мо­ло­ду, бас­кий я й на ста­рості літ, не та­кий, як ти. Як роз­ба­су­юся отут в пасіці, то й те­бе вбрик­ну і ули­ки­ по­пе­ре­ки­даю, - сміявся Гри­цай.

- Басуй, ба­суй, до­ки те­бе не при­бор­кає, - ска­зав Оникій, сплю­нув та й за­мовк, на­су­пив­ши бро­ви.

- То так тобі здається, що я ба­сую, бо ти сам вже геть-то не бас­кий, мов ста­ра кур­ка. Ти вже й справді став ста­рий та ще й не­до­ба­чаєш; тобі на очі вже по­лу­да впа­ла, - обізвав­ся дід Гри­цай.

- Бачу я доб­ре і че­рез по­лу­ду! Не зовсім ще я осліп, - ска­зав Оникій і за­мовк.

Надвечір Сик­ле­та прий­шла з матір'ю до Г­ри­цая. Гри­цай най­няв Сик­ле­ту за най­мич­ку і зго­див­ся, щоб Сик­ле­та взя­ла з со­бою й ма­ленько­го си­на Пет­ру­ся. Сик­ле­та бу­ла ра­да, аж сміялась.

«Отепер я в діда в хаті й най­мич­ка, й гос­по­ди­ня. Над моєю шиєю не вис­ну­ти­ме ха­зяй­ка, не га­рю­ка­ти­ме та не гриз­ти­ме ме­не що­го­ди­ни», - по­ду­ма­ла Сик­ле­та.

Другого дня Сик­ле­та, зва­рив­ши обід, за­хо­ди­лась по­ряд­ку­вать в хаті: ви­ма­за­ла й вибіли­ла ха­ту, пош­па­ру­ва­ла піч та припічок, по­ми­ла об­ра­зи, по­вишкріба­ла