Франко І. Я. - Semper tiro, Франко І. Я.

три дні

У сні навіщає.

 

«Здоров, брате!» - «Здоров, отче!» -

«Ну, я присвятився».-

«Слава богу! І по небі

Добре роздивився?»

 

«Роздивився».- «Ну, і як там?

Говори, мій друже!

Тайну божую збагнути

Я цікавий дуже!»

 

Мовить дух: «Її збагнути,

Певно, річ висока,

Та на се не твого треба

І уха, і ока.

 

А про те, що ми колись-то

Суперечку гнули,

То оба ми, любий друже,

Пальцем в небо ткнули.

 

Там порядки - ні по твоїй,

Ні по моїй мові,

А зовсім-зовсім інакші»,-

Та й щез на тім слові.

 

ТРАГЕДІЯ АРТИСТКИ

 

 

То був чудовий місяць май,

Цвіли вже бзи й троянди…

З старої вілли на весь гай

Плив голос панни Ванди.

Співа до цитри, аж зовсім

Захрипла з віщих тру́дів:

Цідрім-цім-цім! Цідрім-цім-цім!

«Бодай ся когут знудив!»

 

Ось жни́ва. Скочно граючи,

Женців провадить банда,

А в віллі, не вгаваючи,

Співає панна Ванда;

Чи день, чи ніч, чи дощ, чи грім,

Чи крик сорокопудів…

Цідрім-цім-цім! Цідрім-цім-цім!

«Бодай ся когут знудив!»

 

Вже осінь. Яблука стрясли,

Капусту в пень рубаєм,

А панна Ванда, знай, співа

У віллі там під гаєм.

Чи в коршмі крик, чи в церкві дзвін,

Луна з усіх усюдів:

Цідрім-цім-цім! Цідрім-цім-цім!

«Бодай ся когут знудив!»

 

Потис мороз, вітри ревуть,

І сніг поля вкриває,

В безлюдній віллі все ще чуть:

Бреньчить щось і співає.

Блукає голос серед стін,

Захриплий з віщих трудів:

Цідрім-цім-цім! Цідрім-цім-цім!

«Бодай ся когут знудив!»

 

П’ять день хуртовина ревла.

На шостий день ослабла;

Всю віллу снігом замела,

І Ванда закоцябла.

Та дух її на місці тім

Щоночі ще марудив:

Цідрім-цім-цім! Цідрім-цім-цім!

«Бодай ся когут знудив!»

 

Минуло много-много літ!

Де гай був, нині зілля;

Заріс кропивою весь слід,

Де та стояла вілла.

Та в глупу північ в місці тім

Чуть бренькіт страхопудів:

Цідрім-цім-цім! Цідрім-цім-цім!

«Бодай ся когут знудив!»

 

Чого ж та бідна душенька

На місці тім заклята?

Чого покутує, немов

Убила маму й тата?

І чом ту саму пісню всім

Небіжечка співає:

Цідрім-цім-цім! Цідрім-цім-цім?

Бо іншої не знає.

 

НА СТАРІ ТЕМИ

 

 

I. «Чи не добре б нам, брати, зачати…»

 

Не лѣпо ли ны бяшеть, братіє?..

 

 

Чи не добре б нам, брати, зачати

Скорбне слово у скорботну пору,

Як мужам до мужеського збору,

Не як дітям у дзвінки бряжчати?

 

Вирядім ми слово до походу

Не в степи куманські безконечні,

А в таємні глибини сердечні,

Де кують будущину народу.

 

Потопчімо там полки погані,

Що летять на душу, як тривога,

Смагу сиплють з огняного рога

І кинджал ще обертають в рані.

 

Вирвім з коренем ту коромолу,

Що з малого гріх великий робить,

Що нечайно брата братом гнобить,

Щоб засісти з ворогом до столу.

 

Чи ще мало в путах ми стогнали?

Мало ще самі себе ми жерли?

Чи ще мало нас у ликах гнали?

Чи ще мало одинцем ми мерли?

 

II. «Блаженний муж, що йде на суд неправих…»

 

Блаженъ мужъ, иже не идеть

на совѣтъ нечестивыхъ.

 

 

Блаженний муж, що йде на суд неправих

І там за правду голос свій підносить,

Що безтурботно в сонмищах лукавих

Заціплії сумління їх термосить.

 

Блаженний муж, що в хвилях занепаду,

Коли заглухне й найчуткіша совість,

Хоч диким криком збуджує громаду,

І правду й щирість відкрива, як новість.

 

Блаженний муж, що серед гвалту й гуку

Стоїть, як дуб посеред бур і грому,

На згоду з підлістю не простягає руку,

Волить зламатися, ніж поклониться злому.

 

Блаженний муж, кого за теє лають,

Кленуть, і гонять, і поб’ють камінням;

Вони ж самі його тріумф підготовляють,

Самі своїм осудяться сумлінням.

 

Блаженні всі, котрі не знали годі,

Коли о правду й справедливість ходить:

Хоч пам’ять їх загине у народі,

То кров їх кров людства ублагородить.

 

III. «Було се три дні перед моїм шлюбом…»

 

Гласъ вопіющаго во пустыни.

 

 

Було се три дні перед моїм шлюбом.

У чистім полі я пшеницю жав.

Був південь. Я спочити сів під дубом,

В душі ж мов світляний алмаз дрожав.

 

І враз почув я голос невимовний,

Той голос, що його лиш серце зна,

Для вуха тихий, але сили повний,

Що душу розворушує до дна.

 

«Ще поки ти почався в лоні мами,

Я знав тебе; заким явивсь ти в світ,

Я призначив тебе перед царями

Й народами нести мій заповіт».

 

І мовив я: «О пане, глянь на мене!

Простак убогий, молоде хлоп’я!

Хто стане слово слухати невчене?

Кого наверну, розворушу я?»

 

І мовив голос: «Від отсеї хвилі

Ти мій. Про все, чим досі був, забудь!

Усе покинь, вір тільки моїй силі,

Мої слова нехай тебе ведуть.

 

А що сумнився ти в моєму слові,

Так знай: нікого не навернеш ти;

Мов стріли б’ються о щити стальові,

Так твій глагол о серць людських щити.

 

На вітер будеш мій глагол метати,

Проповідати будеш ти глухим;

Де станеш