Софi Кiнселла - Шопоголік на Мангеттені

сидітиму вдома, готуючи тобі вечерю. Хай мені хоч мільйон років буде.

На мить западає тиша, і я бачу легенький усміх на Люкових губах.

– Тобто… ну, ти розумієш, – мерщій додаю я, – готуючи комусь вечерю.

– Радий це чути, – м’яко каже Люк. – І особливо радий, що ти більше ніколи не намагатимешся мене вразити несподіваним марокканським кускусом.

– Ти ж утямив, про що я, – мовлю я, трохи зашарівшись. – І ти обіцяв більше ніколи про це не згадувати.

Мій славнозвісний марокканський вечір відбувся майже відразу після того, як ми почали зустрічатись. Я справді хотіла довести Люкові, що вмію готувати. Я подивилася програму про марокканську кухню, в якій усе було дуже просто й ефектно. До того ж у „Дебенгемз“ був розпродаж просто розкішного марокканського посуду, тож усе мало бути бездоганним.

Але, о Господи!.. Той клятий розмоклий кускус… Це була найбридкіша штука, яку мені тільки доводилося бачити в житті. Навіть коли я, за порадою Сьюз, спробувала просмажити його з манговим чатні. А він усе розбухав, і його було так багато, миски з ним стояли скрізь…

Хай там що… Грець із ним. Зрештою, ми замовили чудову піцу.

Ми підходимо до Люкового кабріолета в кутку стоянки, і він з писком відчиняє його.

– Ти отримала моє повідомлення? – питає він. – Про багаж?

– Так. Ось він.

Я самовдоволено простягаю йому найменшу валізку в світі, яку купила в крамниці дитячих подарунків у Гільдфорді. Вона біла, полотняна, розмальована червоними серцями і править мені за косметичку.

– І це все? – вражено питає Люк, а я стримую смішок.

Ха! Тепер він знатиме, хто вміє не набирати багато речей.

Я така задоволена собою. У цій валізці лежить лише моя косметика й шампунь, але ж Люкові не конче про це знати, правда?

– Так, усе, – відповідаю я, злегка зводячи брови. – Ти ж сказав не набирати зайвого.

– Авжеж, сказав, – погоджується Люк. – Але щоб так… – він киває на валізу. – Я приголомшений.

Поки він відмикає багажник, я сідаю за кермо і приладновую сидіння, щоб діставати до педалей. Завжди мріяла кермувати кабріолетом!

Багажник із грюкотом зачиняється, з’являється Люк і спантеличено дивиться на мене.

– Ти кермуватимеш, чи що?

– Думаю, може, частину шляху, – відповідаю недбало. – Щоб не напружувати тебе. Ти ж розумієш, дуже небезпечно кермувати машиною надто довго.

– А ти точно впораєшся за кермом у цьому взутті?

Він дивиться на мої клементинові сандалі, і я мушу згодитись, що підбори трохи високі для педалей. Але вголос цього визнавати не збираюся.

– Вони нові? – додає він, уважніше приглядаючись.

Я мало не такаю, аж тут згадую, що, коли ми востаннє бачились, я була в новому взутті. І впередостаннє також. Якась дивна низка випадковостей.

Натомість відповідаю:

– Та ні! Сто років як купила. Правду кажучи… – відкашлююсь я. – Це моє взуття для кермування.

– Взуття для кермування, – глузливо передражнює Люк.

– Так, – підтверджую я і заводжу машину, поки він не встиг більше нічого сказати. Боже, яке крутезне авто! Воно неперевершено реве й немов скрикує, коли я перемикаю передачу.

– Бекі…

– Все чудово! – запевняю я, повагом їдучи автостоянкою на вулицю.

О, це просто зоряна мить. Цікаво, чи бачить мене хтось. Може, Емма або Рорі визирають з вікна. І той хвацький хлопець, що вважає себе таким крутим на своєму байку. Ха! В нього ж немає кабріолета, правда? Ніби випадково я натискаю на кнопку сигналу і, коли лунає гудок, помічаю щонайменше трьох людей, які озираються, щоб поглянути. Ха! Дивіться на мене! Ха-ха-ха…

– Квіточко моя, – каже Люк. – Ти спричинила затор.

Я дивлюся в дзеркало заднього огляду – за мною повзуть три автомобілі. Досить дивно, я не так уже й повільно їду.

– Спробуй-но прискоритися трохи, – радить Люк. – Хоч миль до десяти на годину, приміром.

– Я так і чиню, – ображено відповідаю я. – Ти ж не думаєш, ніби я зірвуся з місця й помчу зі швидкістю мільйон миль на годину! Чув коли-небудь про обмеження швидкості?

Я наближаюся до виїзду, безжурно всміхаюся черговому біля воріт, що зчудовано витріщається на мене, і вивертаю на дорогу. Блимаю лівим поворотом, востаннє озираюся, видивляючись, чи не з’явився хто зі знайомих і чи не розглядає мене захоплено. Потім, коли машина позад мене починає сигналити, я обережно виїжджаю на тротуар.

– Ну от, – кажу. – Твоя черга.

– Моя черга? – Люк витріщається на мене. – Вже?

– Мені треба подбати про нігті, – пояснюю я. – І взагалі, я ж відчуваю, що ти думаєш, ніби я не вмію кермувати. Я не хочу, щоб ти кривився на мене аж до самого Сомерсету.

– Та не думаю я, що ти не вмієш кермувати, – заперечує Люк, стримуючи сміх. – Коли я таке казав?

– Тобі й казати нічого не треба, я й так бачу. В тебе просто на лобі написано: „Бекі Блумвуд не вміє кермувати“.

– Ну, тут ти помиляєшся, – мовить Люк. – Узагалі, там написано „Бекі Блумвуд не може кермувати машиною у своїх нових оранжевих босоніжках, бо підбори занадто високі й тонкі“.

Він підіймає брови, і я відчуваю, що злегка зашарілася.

– Це моє взуття для кермування, – бурмочу я, перелазячи на пасажирське сидіння. – І воно в мене вже давно.

Я лізу в сумочку по пилочку для нігтів, а Люк сідає за кермо, нахиляється й цілує мене.

– Хай там як, дякую, що трохи звільнила мене від клопоту, – каже він. – Упевнений, це зменшить ризик перевтоми на дорозі.

– Ну й чудово! – вигукую я, беручись до нігтів. – Тобі треба берегти силу для довгих прогулянок сільськими дорогами, які чекають на нас завтра.

Западає тиша, і за мить я підводжу очі.

– Так, – каже Люк і більше не всміхається. – Бекі… мені треба з тобою поговорити про завтра, – він замовкає, і я дивлюся на нього, відчуваючи, що й моя усмішка вже не така широка.

– Що сталося? – питаю я, стримуючи хвилювання.

Залягає мовчанка, потім Люк глибоко зітхає.

– Тут таке… З’явилася можливість для бізнесу, з якої я дуже хотів би… скористатися. Приїхав дехто з Америки, з ким мені треба переговорити. Терміново.

– Ой, – кажу я невпевнено. – Ну гаразд. Якщо ти телефоном…

– Не телефоном, – дивиться він мені в очі. – Я призначив на завтра зустріч.

– На завтра? – повторюю я і коротко гигикаю. – Однак ти