Софi Кiнселла - Шопоголік на Мангеттені

– О, це слушно! – озиваюсь я. – Та спершу перевірте, яка на ньому краватка.

Усі сміються, і я, трохи помовчавши, приєднуюся до них – хоч, правду кажучи, я зовсім не жартувала.

– У нас залишається кілька хвилин на те, щоб швидко відповісти ще на один дзвінок, – говорить Емма. – І нам телефонує Енід з Нортгемптона, яка хоче дізнатися, чи досить у неї грошей, щоб вийти на пенсію. Правильно, Енід?

– Так, правильно, – долинає з телефона голос Енід. – Мій чоловік Тоні нещодавно вийшов на пенсію, а в мене минулого тижня була відпустка… Я просто лишилася з ним удома, готувала їсти й таке інше. І він… ми подумали… а чому б мені теж достроково не піти з роботи? Але я не впевнена, що назбирала досить коштів, отож вирішила вам потелефонувати.

– А яке у вас фінансове забезпечення для пенсії, Енід? – запитую я.

– Я отримуватиму пенсійні виплати, у які вкладала гроші все своє життя, – непевно перелічує Енід, – і ще маю два ощадні рахунки… і недавно я дістала спадщину, що дасть змогу остаточно сплатити іпотечний кредит…

– Що ж! – радісно каже Емма. – Навіть я розумію, що ви чудово забезпечені, Енід. Я сказала б «щасливої вам пенсії»!

– Так, – погоджується Енід. – Я бачу. Отже, в мене немає жодної підстави не йти на пенсію. Точнісінько так і сказав Тоні.

Западає тиша; чути лише, як Енід уривчасто дихає в слухавку, і Емма мигцем зиркає на мене. Я здогадуюся, що продюсер Баррі, либонь, волає їй у навушник, щоб вона заповнювала цю паузу.

– Щасти вам, Енід! – радісно зичить Емма. – Бекі, щодо пенсійних планів…

– Ні… стривайте-но хвилинку, – втручаюсь я, трохи насумрившись. – Енід, у вас немає жодної очевидної фінансової перепони, щоб не йти на пенсію. Але… як щодо найважливішої з-поміж усіх причин? Ви справді хочете кинути працювати?

– Ну, – Енід трохи затинається. – Мені вже за п’ятдесят. Адже треба рухатися кудись, правда? І, як сказав Тоні, в нас з’явиться можливість проводити разом більше часу.

– Вам подобається ваша робота?

Знову западає тиша.

– Так. Авжеж, подобається. В мене гарний колектив. Звичайно, я старша за більшість колег. Але це, здається, нічого не важить, коли ми разом сміємося…

– Що ж, боюся, наш час спливає, – уважно дослухаючись до навушника, підсумовує Емма й усміхається в камеру. – Щасти вам на пенсії, Енід…

– Стривайте! – спішно кажу я. – Енід, будь ласка, залишайтеся на лінії, якщо хочете ще про це поговорити. Добре?

– Так, – каже Енід, помовчавши. – Так, я буду рада.

– А тепер перейдімо до погоди, – каже Рорі, що завжди жвавішає, коли фінансова рубрика добігає кінця. – Але яким буде твоє напутнє слово, Бекі?

– Таким, як завжди, – відповідаю я, всміхаючись у камеру. – Подбайте про ваші гроші…

– …і ваші гроші подбають про вас! – приєднуються Рорі та Емма.

Всі завмирають на мить, потім розслабляються, і Зельда, помічниця продюсера, виходить на майданчик.

– Добре! – каже вона. – Круто відпрацювали. Бекі, Енід усе ще висить на четвертій лінії. Однак ми можемо позбутися її, якщо хочеш…

– Ні, – здивовано відповідаю я. – Я хочу поговорити з нею. Розумієте, як на мене, вона зовсім не поривається на пенсію!

– Та грець із нею, – каже Зельда, щось позначаючи на своєму планшеті. – Ага, і тебе на рецепції чекає Люк.

– Як, уже? – я зиркаю на годинник. – О Боже… Гаразд, можеш йому сказати, що я скоро?

Чесне слово, я не збиралася так довго висіти на телефоні. Але щойно почала розмову з Енід, усе спливло на поверхню: як вона боїться тієї пенсії і як її чоловік просто хоче, щоб вона сиділа вдома та готувала для нього. Як вона насправді любить свою роботу і як хотіла піти на комп’ютерні курси, але її чоловік сказав, що то марнотратство… Коли вона договорила, я була страшенно обурена. Я дуже чітко розтовкмачила, що я про це все думаю, повторила кілька разів і саме питала Енід, чи не вважає вона себе феміністкою, аж тут Зельда поплескала мене по плечу – і я раптом згадала, де я є.

Мені знадобилося ще п’ять хвилин, щоб перепросити Енід і пояснити, що я маю йти. Потім вона довго просила вибачення в мене, і ми разів із двадцять повторили «до побачення», «дякую!» та «не варто!»

Я кваплюся до своєї гардеробної і перевдягаюся з «убрання для „Ранкової кави“» в «убрання для поїздки».

Розглядаю себе в дзеркало… і відчуваю задоволення від того, що бачу. На мені – барвиста кофтинка з принтом у стилі Еміліо Пуччі, обрізані потерті джинсові шорти, нові сандалі, сонцезахисні окуляри від «Гуччі» (куплені на розпродажі в «Гарві Ніколз» за півціни!) і мій дорогоцінний світло-блакитний шалик «Денні та Джордж».

Люк просто схиблений на цьому шалику. Коли нас питають, як ми познайомилися, він завжди відповідає: «Наші погляди перетнулися на шалику від „Денні та Джордж“. І це цілковита правда (ну, майже правда). Він позичив грошей, яких мені не вистачало, щоб його купити, і все доводить, що я йому їх не повернула, тож частина шалика належить йому. (І це просто безсоромна брехня. Я відразу ж надіслала їх йому.)

Хай там як, я дуже часто вдягаю той шалик, коли ми йдемо кудись удвох. І коли ми разом залишаємось удома. Власне, розкрию вам невеличку таємницю: іноді ми навіть…

Хоч ні. Не треба вам цього знати. Забудьте, що я взагалі про це згадувала.

Нарешті я мчу на рецепцію, позираю на годинник і – о Боже! – запізнююся на сорок хвилин. Люк сидить там, на м’якому стільці, такий високий і розкішний, у сорочці-поло, що її я купила йому на розпродажі в „Ральф Лорен“.

– Вибач, будь ласка, – кажу я. – Я просто…

– Знаю, – відповідає Люк, згортає свою газету й підводиться. – Ти розмовляла з Енід, – він цілує мене і стискає мою руку. – Я дивився останні кілька дзвінків. Ти молодчина.

– Ти просто не повіриш, який у неї чоловік, – кажу я, коли ми виходимо з дверей і прямуємо на стоянку. – Недарма вона не хоче кидати роботу!

– Уявляю собі!

– Він просто впевнений, що вона потрібна для того, щоб йому легше жилося, – розлючено сіпаю головою я. – Господи, ти ж розумієш, що я ніколи нізащо не