Ганна Малігон - Навчи її робити це

– Сильнішшшше…

Марта відчувала: ще трохи – і матиме повну жменю слухняного волосся, але не дозволяла собі обережності, бо сама вже не могла зупинитися і, коли відчула теплу вологу на своїх пальцях і останню межу покори, схопила Лізину голову тепер уже обома руками, направивши її спочатку вниз, а потім… різко відштовхнула від себе:

– А тепер плач! Плач, я сказала!

І Ліза заплакала. Так щиро вона не ридала з дитинства. Згадала і своє хворобливе минуле, і невиліковне теперішнє, і апатичні будні, і вічно стурбованих батьків… Тут, у Празі, поряд із Мартою, вона відчувала себе іншою. Такого не робив з нею жоден чоловік. Вона плакала від щастя. Згадуючи грубі чоловічі проникнення, здригалася від огиди. Усі хотіли якимось чином проникнути в її життя, всунути носа, розвідати. А тепер вона вільна! Як же тільки горять Мартині очі…

– Проси!

Марта наказувала, наче сувора вчителька винуватій дитині. Ліза не знала, що саме має просити. Звісно, просити було багато про що. Але… чого вона хотіла саме в цю мить?

– Проси! – владно повторила Марта.

– Я… прошу, дозволь мені туди… дай мені поцілувати…

Потім дрібний дощ довго і вимогливо стукотів у вікно, так, наче хотів увірватися, змити гріхи з пружних дівочих тіл, а натомість лише безнадійно, розпачливо споглядав історію кінця світу – історію любові, розпусти, вдячності, приниження. Солодка Марта корчилася у знемозі, то безмовно-дика, то розхристано-нецензурна, випадково збиваючи настільні ліхтарики, а засліплена Ліза тільки здригалася від дзенькоту час від часу, поринувши з головою у трясовину відчуттів.

…Вони лежали, глибоко дихаючи, як викинуті на берег риби, ретельно виловлюючи звуки, що випадково заблукали в темному просторі. Але їхні важкі серця заглушували все довкола, хоч ніяк не могли втрапити в такт. Ліза повернулася на бік, поклала руку на Мартин живіт і, заплющивши очі, притулилася до її плеча.

– Ти спати хочеш? – запитала Марта.

– А ти як гадаєш?

– Що ж тепер? Може, поговоримо?

– І що тобі розказати?

– Хочеш, казку якусь розкажи.

– Казку?

– Так, а що в цьому дивного? Тобі ж у дитинстві розповідали казки?

– Тато розповідав. Багато.

– А мені – ні. Я свою матір здебільшого п’яною пам’ятаю. Ось тепер і хочеться послухати.

– …Ніхто не знає, чи то насправді було, чи вигадка. Там, де розкинув свої води Атлантичний океан, на півночі далекої Ірландії, смарагдової країни, на гербі якої зображена золота арфа зі срібними струнами, у прекрасному місті Бангор, жила маленька Сесилія… – розпочала казку Ліза, смакуючи слова.

– Ні-ні, тільки не цю! – насторожено заперечила Марта, раптово спершись на лікоть.

– Чому, ти хіба знаєш її? Звідки знаєш?

– Не знаю, але не треба. Давай краще історію з життя.

– Та ти навіть початок не дослухала! Ти точно не чула цієї красивої казки! Вимагаю пояснень.

– Припустимо, я не люблю… Бангор! Так, Бангор, еге ж! А що тут дивного? І не хочу нічого пояснювати, то особисте.

– Як знаєш.

– Ну, Лізятко, не ображайся! У кожного в голові свої таргани.

– Ти навіть не уявляєш, що для мене значить та оповідка. То більше, ніж просто казка. То моє дитинство. То… про мене все…

– Давай наступного разу розкажеш.

– Домовились. А зараз… говорить радіо «Марта-FM». В ефірі – зворушлива життєва історія.

– З мене поганий оповідач.

– Отже, історія про…

– Цукерки!

– Вау, як чуттєво!

– Будеш знущатись – добраніч.

Ліза прикрила рота рукою на знак непорушного мовчання, і Марта почала.

– Я колись була зовсім іншою. Це зараз усі знають мене як стерву. Багато років тому я мала м’який характер і не могла себе захистити. У дитячому садку мене принижували й ображали всі діти, навіть слабші. Мама могла привести мене не досить охайно вдягнену, а вихователі, знаючи проблеми нашої сім’ї, тільки зітхали та жаліли «бідну дитину», роблячи цим ще гірше. Ну так ось, після вечері нам давали цукерки. Це було справжнім святом для мене, адже вдома рідко можна було солодким поласувати. І часто було – стою, тримаю ті цукерки, як скарб, а якесь нахабне дітисько підскочить, вихопить їх у мене з рук, тільки шматочки фантиків лишаються. І гірко було, і образливо. Якось почала доганяти кривдника, аж тут його мамця якраз іде, то він до неї – шусть – і в обійми! Спаси, мовляв, ота чума руда цукерки мої забрати хоче! А мати тільки зиркнула на мене гидливо та так осудливо, що аж страшно. Що я їй могла довести? Дивіться за дітьми краще – сказала виховательці. Я навіть не плакала, а сиділа в альтанці, набурмосившись, як їжачок. Відтоді почала їх усіх ненавидіти. І дітей отих, виродків чистеньких, і їх пахучих батьків. А раз навіть помститися задумала. Зайшла після обіду в роздягальню, окинула оком шафки – багато добра, думаю, поховали. Зараз я вам покажу! Не відніму – то вкраду, і хай шукають винуватця. Підійшла до однієї шафки, відкрила – нічого цікавого, тільки блискучі кришечки від кефіру. Ми їх тоді «монетками» називали. Але здалися мені ті монетки! Ретельно перевірила шафки особливо жорстоких нахаб – там теж не було ніяких скарбів, хіба що уламки іграшок. «Мабуть, таки не мій день», – подумала. Нарешті відкрила блакитні дверцята, за якими спочивали речі нашої Ірки – білявої тихоні, дівчинки, яка за своє коротке життя, певно, і комахи не образила. Але її ніхто не чіпав. Останній тиждень вона чомусь не з’являлася у групі, а оце саме прийшла і, певно, не з порожніми руками. Так і було! З верхньої полички до мене блищали яскраві обгортки шоколадних цукерок. Оце так знахідка! Уже було потяглася за здобиччю, полохливо поглядаючи на двері, як зненацька подумалося: але ж Ірка ніколи