Ганна Малігон - Навчи її робити це

Але Ліза глибоко дихала, і на її чолі з’явилися краплини поту. Вона полізла в сумку по носову хустинку. Руки її тремтіли.

– Зараз ми проженемо цю пташечку, хай летить собі на сідало! – змінила тактику Марта. – Ану киш, чого витріщився? Ми тут у гості ненадовго, скоро вже й відчалюємо. Звиняйте, що без гостинця!

Павич підійшов зовсім близько і, побачивши активну жестикуляцію Марти, затряс головою і розпушив хвоста.

– Лізко, ну він же заграє до тебе! Точно! Ти тільки глянь, яка прєлєсть! – Марта, підкорена такою несподіваною красою, знов забула про Лізин стан.

Не тікала гора від магометів, то ж магометам довелося тікати від гори. Добре віддалившись, Марта картала себе за необачність. Цього разу не обійшлося без інгалятора.

…Єврейський Йозефів квартал – сумнозвісне гетто – нагнав тугу на виснажених прогулянкою дівчат. Вони обійшли його, купивши один загальний квиток на відвідування доступних екскурсійних об’єктів. Побували в декількох синагогах, і в Пінкасовій Ліза відчула, як важкі неслухняні сльози рвуться на волю, негадано, несподівано, наче весняна вода перед великим потеплінням. Якась неохопна печаль навалилася на неї – холодну й непорушну. Єдиною оздобою стін були імена 77 тисяч євреїв, що загинули в часи Другої світової. Гнітюче враження підсилював голос із динаміків, який безупинно промовляв ці імена. Через Пінкасову синагогу мандрівниці потрапили на старий єврейський цвинтар – Марта торкнулася Лізиних пальців і відчула, як вони холодніють. Густа всепоглинаюча тиша вселяла жах, ніби то було зачароване місце, і все нагадувало про плинність людського життя. Марта спробувала заговорити, але сама не впізнала свій голос:

– Моторошне місце, що й казати. А камінчики на надгробках – наче знаки нагадування про них.

– Про кого?

– Про померлих, звісно. Жив, любив, ненавидів, будував, руйнував. І крапка. Камінець по всьому.

– Бачиш, частина надгробків уросла в землю, а деякі – навіть у дерева. А колись же земля повністю поглине ці знаки разом із пам’яттю? Уявляєш, їх тут дванадцять тисяч. А це ж люди…

– Були. А тепер – струхлявілі останки. Людина доти є, доки вона жива і взаємодіє зі світом. Мертва людина – безглуздий шматок м’яса. Тому мене колись учили не боятися мертвяків. Я ж кажу: крапка на них, ось і все.

– Бачу, погано тебе вчили. Сама ж сказала, що страшно тут.

– Я сказала – моторошно, то інше.

– Ну ось, знайшли тему в такому місці…

Далі вже вони ходили мовчки. Ліза помітила, як блищать Мартині очі. Твердження про «останки» її дещо пригнітило. Хоч сама не надто вірила в реінкарнацію душі, але якось воно образливо виходило – весь отой потік емоцій, переживання, вдосконалення, досягнення – усе в землю? І їй на мить стало ніяково від власної аморфності. А хіба Марта сказала щось нове? Хіба сама Ліза не готувала себе до раптового припинення всього цього карнавалу, що крутиться навколо неї з народження і не має сенсу? «І ти теж будеш камінчиком, і ти теж…» – нашіптували дерева, а може, зовсім і не дерева, а хтось із-під землі.

– Марто, ідемо звідси, мені тут недобре!

– Звісно, моя хороша, – відразу погодилася Марта, але без ентузіазму в голосі. Певно, їй таки було цікаво розглядати той застиглий світ.

Наприкінці прогулянки єврейським кварталом вони вийшли до Рудольфинуму. Потім попростували було на Карлів міст, але знову почало збиратися на дощ, тому вирішили повернутися до готелю.

…Вони лежали на просторому ліжку, накритому рожевою ковдрою, стомлені та ситі. Марта апатично длубала пульт, намагаючись знайти щось більш-менш прийнятне, та на екрані блимали то спортивні новини, то політика, то якісь маловідомі «зірки» з конячими посмішками.

– Та зупинись уже хоч на чомусь, – не витримала Ліза, – чи тобі не набридло?!

– Та хай хоч фон нормальний буде. Може, музончик надибаю.

Марта таки була схожа на неземну істоту. Її пухнасте волосся, не стиснуте приколками, кайфувало: верткі вогняні змійки сповзали з плечей і, здавалося, ось-ось розповзуться по спині, по ліжку, втечуть, почнуть жити самостійно, і Марта вже не збере їх докупи. Лізі нестерпно захотілося притулитися щокою до тих змійок, відчути їх на дотик. І вона не стала себе зупиняти: заплющила очі й повільно втопила лице в Мартиному волоссі, вдихаючи ніжне плетиво ароматів, відчуваючи приємний лоскіт і бажання занурюватися безупинно, щораз глибше і глибше.

Тим часом на екран зійшли дві оголені кралі, що видавали дивні звуки – чи то муркотіння, чи то мугикання. Здається, вони не володіли людською мовою. До них приєднався засмаглий тілистий бугай – мачо у розквіті сил. Мабуть, збирався їх розважити. Марта стомилася шукати потрібний канал і вирішила залишити ту веселу трійцю.

– Що, Лізятко? Класне хутро? Подобається?

– Мммм… Тихше, не крутися. Воно божественне… Хочеш, візьми і моє. Тільки сильніше візьми, не бійся.

– О… Лізонька моя таки перебрала, – спробувала зіронізувати Марта, але в її голосі відчувалась напруга, і шкіра її була напрочуд гарячою. Вона запустила свої тонкі пальці, наче отруйні списи, у розкішну темряву Лізиного волосся, стиснула долоні…

– Марто, повтори…

– Що повторити, сонце?

– Назви ще раз мене своєю. Я хочу належати тобі, чуєш? Я не знаю, як я без тебе жила. Що ти робиш зі мною, Ма…

– Моя, моя, моя-моєнька…

Раптом Ліза відчула, як змійки залоскотали, оповили її всю, спустилися вниз по животу, а коли Марта торкнулася губами її голови, відчула таке запаморочливе збудження, що все попливло перед очима. Марта міцно тримала Лізу, не даючи їй покинути реальність, тримала, наче за крила, бо, злетівши необачно, Ліза розіб’ється, розтане або просто загубиться у безпросвітному хаосі, більше того – в собі… Вони були схожими чи то на відьом, чи на міфічних богинь, одна володіла іншою, і та, що з білішою шкірою, так і не спромоглася летіти, так і обм’якла, залишивши свої пориви, утопивши їх у запашних грудях своєї повелительки, затамувавши крик між напруженими губами. Уже не