Іван Юхимович Сенченко - Руді Вовки

полювати, отож убивати оленів, отож безперестанку заходити з ними у ворожі стосунки. Однак гостроту цих стосунків можна коли не зовсім згладити, то принаймні зменшити. Але як?

Та це вже справа ватажка, справа його проникливості, справа уміння і спритності Рудих Вовків.

Отож, списи мисливців лежать на горбочку, прикриті гіллям. Тут є бузина. Вона квітне, як і калина, густими білими китицями. Півники квітнуть жовтогаряче. На великих полянах росте червоний, як кров, воронець. Все це стає тепер у пригоді мисливцям.

Вони один за одним підіймають квіти, гілля, і кожен бере з купи свій спис. Гілля у квітах. Квіти розливають пахощі. Мисливцям тяжко розлучитися з своїми величезними букетами. В них розбуркується любов і приязнь до тих пахучих квіток.

Ось Вогняна Хмара одломив кілька зелених гілок з китицями квітів і встромив їх у своє буйне червоногаряче волосся. Три чудові гілки він приладновує за спину, цілий оберемок прив’язує спереду, закриває груди, голову, ноги. І як дивитися на нього здалеку, то це справжнісінький кущ, тільки трішки чудний, адже ж з одного кореня тут ростуть і червоний шелюг, і білоцвітна калина, і жовтогаряча дереза. Але що Вогняна Хмара!

Гляньте на Голомозого. З-під квітів і зелені у нього видно лише оббілований череп, та й туди, зрештою, за допомогою соснової смоли, він встигає приклеїти цілий букет червоних, як кров, воронців, яких нарвала йому Печеричка. Оленячий Ріг бігає між мисливцями, допомагає їм убиратись. Але сам не заквітчується. Хоч він ростом вищий за Вогняну Хмару, але він ще не посвячений, ще дитина.

Він лишиться у таборі вкупі з жінками й хлопчиками, що головами не дістають йому і до грудей. В кращому разі йому дозволяють вкупі зі старшими дітьми йти слідом за мисливцями й добивати поранену та стягати докупи убиту дичину.

Але сьогодні надто урочисті збори. Сьогодні до Великої Ріки підуть лише дорослі мисливці. Жінки ж і діти залишаться на цьому самому пагорку. Залишаться тут і чотириногі. Взагалі всі сьогодні залишаться у таборі, бо, зрештою, що спільного мають Руді Вовки з отим рухомим квітучим підліском?

Однак, дивіться. Залишивши пагорок, отой квітучий підлісок вже спустився в долину. Ще трохи часу, і його вже не відрізнити від усіх інших кущів, хіба що занадто вже він яскравий. Густа криваво-червона пляма, — це, можливо, воронці на голові у Голомозого. А втім, може й ні.

Ну, хто повірить, що Голомозого нема в таборі, коли Довготелеса виразно й голосно, — її чути далеко навколо, і вже напевно її слова долетять до якогось гурту оленів, — гукає на дітвору:

— Забирайтеся геть звідси. Тут спить дід Голомозий. Тихіше, не здіймайте галасу. Вогняна Хмаро, чуєш? Подай сюди оту шкуру! Ні, не ведмежу. Лев’ячу. Подай сюди лев’ячу шкуру…

Поки Довготелеса оберігає спокій Голомозого й веде розмову з Вогняною Хмарою, Печеричка, Ґава, Синиця термосять Кендюха. Він, як завжди, куняє, і ці жваві молодиці, ніяк не знайдуть способу якось його розбуркати.

— Кендюше, Кендюше! Щось велике, волохате суне до табору з лісу.

— Ой, Кендюше, воно на двох лапах, отакенні плечі, ну ж бо, глянь! Ніс великий, як дві краплі схоже на тебе!

Кендюх сопе й бубонить, а далі прискає і чмихає.

Синиця заливається і кидається навтіки. Ну, кому ж не ясно, що вона підставила спичку і, клюнувши своїм звичаєм, Кендюх настромив на неї свій ніс.

Отже ж, гуляйте собі, олені, в лісі, пасіться. В таборі і навколо нього все гаразд. Ніхто звідси нікуди не виходив. Голомозий, Кендюх, Вогняна Хмара й Око спочивають. Інші оберігають їх сон.

В цьому місці Велика Ріка котиться в ясно-білих піщаних берегах. Пісок стелеться широкою смугою, сипкою та гарячою. Де-не-де тут видніються кущики сизо-зеленої прибережної рослинності, побитої, потоптаної. Навколо тисячі й тисячі слідів. Тут, видно, пройшло немало оленів. Ще б пак — кращу місцину трудно і знайти на всьому березі. Вода мілка, вихід рівний, за смугою піску, де можна обтруситись і спочити в безпеці, бо плац відкритий з усіх боків, зразу ж ідуть зелені луки, вкриті невеличкими кущами. А кущі — це саме те, що тепер потрібне оленям: вони дають захист від спеки і комарів.

От тільки, щоправда, сьогодні тут кущі якісь незвичайні… Може, надто яскраві, може, надто неспокійні. І до того ж, якою чудесно вирівняною дугою вони упираються в берег! Більше того, вони ніби аж рухаються. У всякому разі, зверніть увагу на незрозумілу поведінку отого крайнього куща біля води. Немає сумніву — з ним трапилося щось незвичайне. Облишивши твердий ґрунт, він сунеться у воду. Калиновий кущ уже на воді. О! Увага! Увага! З другого боку робиться те ж саме. Кущова дуга щораз міцніше натискає на берег, і її краї, це ж річ зрозуміла, примушені спуститись на воду. Неймовірно!

Проте чи немає в цьому доцільності? Адже ж, — тут не треба і особливо видющих очей, — вода посеред річки вирує й кипить: блищать на сонці вогкі писки, срібляться смуги шерсті — мовби оленячої спини. Так і є. До берега пливе останній гурт оленів. Ріка широка, течія швидка. Звір притомився. Чути — вже прискають. З води показуються голови й плечі. Дістають дна, йдуть.

Кущі завмерли, лише ледь-ледь колишуться вітром. Але стомленим травоїдам не до цього. Ось виходить на берег могутній самець. Ходять ходором боки. На великих ясних чорних очах плівка втоми. Він нюхає пісок. Видно, як роздуваються ніздрі і легкі піщинки розлітаються на всі боки. Переступає кілька кроків, натрапляє на збите, обчухране стебло і кусає. Іде повільно й важко.

Ось ніби шелест. Враз тривожно піднімає голову, водить вухами. Але ні. Це зашаруділи десь там листочки в кущах, і — які вони соковиті! Які дивно пахучі! Які привабні! Пісок сиплеться і шарудить під ногами. Олень нагинається і дмухає на гарячий пісок.

На берег одна по одній виходять інші тварини. Телята намагаються скакати на своїх високих тонких ноженятах. Білий пісок покривається темнішими плямами. Це краплі води.