Іван Юхимович Сенченко - Руді Вовки

Але не дрімають і кущі. Краї, що опустились на воду, поволі, але неухильно починають стягатися в коло. Увесь оленячий гурт опиняється немов у якомусь пишному вінку.

А день все більше й більше набирається сили. Пісок, змочений патьоками і бризками з оленів, враз сохне. Розбирається вітер. Від порухів тварин дрібненькі піщинки злітають угору: їх підхоплює повітряна течія.

І ось над гуртом уже пекуча біла курява. Як це приємно! Олені витягають вперед свої гострі морди, підставляють спини і боки під насичений піском вітер. Він січе їм лискучу шкуру, розганяючи, зчищаючи рештки комарів і мошок, що перелетіли за ними з того берега.

Поволі гурт розходиться врозбрід по всьому плацу.

Ось іде красень-самець, що перший виліз з води. Він уже відпочив. Очі в нього знову ясні, життєрадісні. Ніздрі його дратують сильні пахощі квітів з переліску. Не звертаючи уваги на траву й кущики, які щодалі густіше вкривають плац, він іде просто до чудернацького куща з червоною квіткою на вершечку. Незрозуміле явище.

Ці червоні квіти з густо посіченим листом олень знає дуже добре. Вони завжди ростуть на просторих трав’яних обширах. А тепер ось вони вибрались на вершечок куща. Чи не цікаво? Олень зачудований і разом з тим збентежений. Його лякає ця незвичайність, але він неспроможний побороти своєї цікавості. Ось він зупиняється, стрункий, тремтливий, щохвилини ладний скажено втекти. Підіймає голову, дивиться пильно. Груди його напружені, аж дзвінко хвилюються м’язи. Кущ стоїть нерухомо, і червоні квіти так жагуче ваблять до себе. © http://kompas.co.ua

На одну хвилину оленеві показується щось незвичайне — ніби гойднулись віти і з-під них блиснули жагучою пристрастю людські очі. Та це омана. Кущ стоїть нерухомо. Звір робить кілька кроків уперед, простягає свою красиву голову. В очах ляк і надмірна цікавість. Але що за страшний свист раптом прорізує повітря? Чого так в смертельному жахові стискається серце? Олень підскакує вгору, зривається дибки, він увесь — рух і шалена втеча. Але пізно. Груди його пронизує щось гостре й гаряче. Біль доходить до самого серця. З глибини єства оленя виривається стогін і крик.

Увесь гурт оленів на мить ціпеніє і з жахом стежить за ватажком. Ватажок наосліп біжить по плацу. Ратище, що застрягло в тілі, гойдається верхнім краєм вверх і вниз, і з нього крапля по краплі стікає гаряча кров; її сліди скрізь по землі; вона ж зрошує груди тварини, струмить густою смужкою по срібно-сірих ногах; п’янкий запах її просочує гаряче повітря. Олені в паніці стовплюються, розсипаються хто куди по всьому плацу. Вожак простує тимчасом до води. Назад, назад з цього нещасливого берега! Але дарма.

Від швидкого бігу ратище щораз опускається до землі. Ось з усього розгону воно упирається в пагорок. Тріщать м’язи, тріщать криваві розгарячені нутрощі, і спис виходить далеко за лівою передньою ногою.

Олень хитається. Упав на коліна. Намагається підвестися. Навколо біла хмара збитого пилу. Сили залишають його. Голова хилиться до землі. З рота спливає кривава піна. Тільки жадобою життя світяться великі чорні очі, але і їх поволі застила каламутна плівка смертельної туги.

Решта звірів кидається шукати порятунку, але його немає ні на землі, ні у воді. Навколо ці кущі, це жахливе фурчання, цей свист смертоносних ратищ.

Самиця з маленьким прудконогим телям кидається назад у воду. Тут, як і на суші, кущі вже давно зімкнулись у коло. В паніці тварина вибирає найближчий просвіт між двома яскравими купами зелені. Там не помітно жодного руху, крім коливання води. О, як близько до вільного простору! Треба тільки напружити сили. Ще одне зусилля. Ноги шалено працюють, голова уже майже за лінією кущів. Ну ось і кінець… Але дарма! Ніщо вже їх не врятує. Ось попереду зануртувала вода. Навколо найближчого куща розростаються кола, вони обхоплюють утікачку, і разом з цим чути з-під води якийсь глухий шум, ніби її товщу пробито швидко пущеним гострим знаряддям. Біля передніх ніг самиці вода береться киплячим шумовинням; вискакують і тріскаються білі пухирчики… Тварина кидається убік, не забуваючи прикрити головою малятко. Воно ж не так сполохане, як здивоване.

Що це діється навколо? Що робиться з мамою? Чого вона починає так важко дихати? Ось вона харчить; довгий стогін виривається з її грудей… Маля озирається довкола, і раптом несамовитий зойк виривається з його власних грудей. Щось могутнє впинається йому в бік. В очах незрозуміла пітьма. Тільце опускається вниз; в розкритий ротик ллється вода, булькотить. Це, мабуть, смерть…

І ось на тому місці, де було дві чудесні живі істоти — лише руді кола. Вода біля ближчого куща знову береться колами. З хвиль показується щось потужне і важке. Які широкі плечі й дужі руки! Це Кендюх. Він набирає в груди повітря, — адже ж перед цим він працював під водою, — і на хвилину опускає голову на груди. Він ніби спить. Кущове коло тимчасом стискається все тісніше й тісніше. Все меншає й меншає кількість захоплених в це коло смерті тварин. Обезуміло мечуться вони, аж поки остання не падає від чийогось влучного списа.

Кінець. Важко дихаючи, виходять з-під своїх схованок мисливці. Ось Голомозий, ось Вогняна Хмара, ось виходить з води, тягнучи за ноги дві туші, Кендюх. Полювання вийшло на славу. Не втекла жодна тварина. Он яка їх купа! Як тепло пахтить свіжа червона кров, які спокусливо ніжні шматки м’яса крає ножем Голомозий!

Мисливці сідають у коло. М’ясо ще тепле, парує.

Сьогодні люди можуть їсти досхочу, хто скільки зможе. У Кендюха в руках ціла задня нога. Він добуває з торбини крем’яного ножа, відрізає по шматочку, кидає в рот. Він їсть і їсть, і буде їсти доти, доки в руках лишаться самі тільки кістки. Тоді він їх покладе одна на одну, потрощить гострим молотком, припаде до розколин губами і висмокче увесь мозок.

Байдужі до їжі лише Голомозий та Око: вони збирають сушняк, ламають гілки, накладають високе вогнище. Руді Вовки мають право на такий величний