Іван Юхимович Сенченко - Руді Вовки

до табору. Отже, не було сумніву, що Оленячий Ріг і є той хлопець-гонець, про якого оповіщає Кендюх.

— Чого ж ти мовчиш? — нахмуривши брови, гримнув Голомозий. — Які ти приніс новини?

Оленячий Ріг опустив голову і густо почервонів.

— Табір уже знає про все, — тихо відповів він, — навіть діти знають.

— Але ж ти багато разів злазив на дерево. Ти сидів на дубі, а потім на бересті, Ти багато разів тікав на ялину.

— А ти звідки знаєш? — здивувався Оленячий Ріг.

Голомозий, незважаючи на це запитання, продовжував далі:

— Ти зустрів Великого Кота, лева, тигра. Чого ти мовчиш про це? Вони бігли до Великої Ріки?

Оленячий Ріг широко розкрив очі. Як же ж це так? Адже він біг лісом сам, один, адже він ще нікому про це не казав і півслова. А проте в таборі вже все знають так, ніби стежили за ним.

— Ти просто дурень, — весело крикнув йому Вогняна Хмара, хлопець на рік старший від Оленячого Рога, торік уже посвячений у дорослу чоловічу громаду, і оглянув Оленячого Рога критичним поглядом з голови до ніг.

Не хлопець, а живосвідок: між пальцями на ногах лишай і дубова кора, у волоссі соснова глиця, між ременями торбини цілий берестовий листок, пообчухрувані коліна і зчесано бруд на животі й ліктях. Так похапливо тікають лише від хижого звіра. Однак уголос Вогняна Хмара не сказав нічого. Уміння читати живі сліди — це привілей дорослих, посвячених у вищі таємниці мисливців. Тим-то Оленячий Ріг так і залишився при своєму здивуванні і найглибшій пошані до обох дорослих Вовків, яким дано було силу, — не бачивши, геть усе знати. Поштиво стоячи перед Голомозим, він розповів йому від початку і аж до кінця все, що бачив, сидячи на дереві біля Великої Ріки, і на закінчення обережно запитав про те, яка сила гнала хижаків йому назустріч.

Голомозий не дав прямої відповіді, бо ж Оленячий Ріг, який не пройшов ще посвячення, був у його очах тільки дитиною.

— Виростеш, — сказав він повчально, — будеш усе знати.

Вода кипіла і хвилювалася. На всьому просторі її, скільки було видно, пливли олені невеликими групами, купками і навіть поодинці. Це підтягався хвіст великої армії травоїдів на Оленячу Долину. Голова армії вже пройшла.

Сотні і тисячі оленів зустріли Руді Вовки на своєму шляху, однак не зачепили навіть найслабшого з них. Хай ідуть. Хай спокійно розтікаються по долині, бо, налякані відразу, вони могли б, не зупиняючись тут, помандрувати далі, за Кам’яний Брід, на високі землі Гірських Ведмедів.

Тим-то Голомозий вжив усіх заходів, щоб показати свій рід сердечно гостинним і щирим. Насамперед, зібравши всіх Вовків, він вивів їх на відкриту з усіх чотирьох боків місцевість і згрупував на горбі. Щоб чотириногі вовки не порушили ладу і не наробили прикростей прибулим гостям, їм старанно поскручували ноги і приховали всередині табору.

Отже, Руді Вовки виступають відкрито й щиро. Поводження їх не викликає ніяких сумнівів щодо цього. Списи складено в купу і прикрито гіллям. Войовничі малюнки позмивано з тіла і натомість на лобах у мисливців проведено чисті рівні смуги зеленою фарбою. Це смуги миру й дружби. Рогові інструменти — голки, швайки, шила, навіть окраси старанно замасковано лев’ячими хвостами, іклами, шкурами. Руді Вовки — цьому свідок увесь світ — ведуть війну, полюють лише на хижого звіра. Це правда щира і глибока. Отож, оленям нема чого турбуватися. Руді Вовки всі на видноті, всі зверху.

Тимчасом з південного боку між низенькими кущами переліску показуються гості.

Перед веде велетень, красунь-самець. Він сторожко і відразу зупиняється. Ніздрі його роздуваються, тріпочуть, дрижать. Він втягає повітря, підіймає передню ногу, б’є в землю. З-під ратиці летить трава й земля. О, який він пишний, чудовий, тривожний! Він ще стоїть, але щосекунди може зірватись і зникнути в цій зеленій кучерявій зарості.

Тоді наперед виступає Голомозий. Він, без сумніву, рухається, але лев’ячі хвости не ворухнуться, але ікла Великого Кота спадають на могутні груди так, ніби вони зрослися з тілом. Сиві острішки брів випрямились, очі, — маленькі, чорні, проникливі, — сяють здержаним привітом господаря, що знає ціну і собі і дорогим гостям.

Олень підніс угору свою чудесну голову.

— О, не турбуйся і не бентежся, дорогий друже, — звертає своє слово до нього господар. — Будь спокійним. Оленяча Долина — розкішна й родюча. Трава тут солодка, рослинність буйна. Її освіжають багаті потоки. Її збагачують крижані джерела. Як же ж тут скрізь привітно, захисно, мило! Іди, друже, просто, нічого не бійся. І ви всі будьте спокійні, розходьтесь, розтікайтесь, куди кому мило, — могутній рід Рудих Вовків тільки буде радий, тільки буде щасливий з цього.

Голомозий закінчив. Налетів звідкись вітер, розкошлав сиві пасма ватажка, заплутавсь у його лев’ячих хвостах, затрубив у ікла. Хвости метнулися. Олень робить красивий скок. Розлягаються кущі калини, терну, крушини, дерези, а над ними, немов хвилі на Великій Ріці у сонячний день, вилискують спини травоїдів.

Голомозий і всі Руді Вовки страшенно задоволені. Таке слово не всяк і не завжди може сказати. Він їх заспокоїв, привітав, висловив найкращі свої почуття.

«Гуляйте у нас, ми дуже раді цьому». Але хіба це неправда? Що ж до будь-яких посутніших моментів у визначенні взаємовідносин обох сторін, то їх Голомозий натхненно обійшов, — бо був він не тільки великий мисливець, але й великий ватажок роду. Красномовство своє він будував завжди так, що воно йшло тільки на користь відважним мисливцям.

Однак Голомозий був не тільки красномовним, але й обережним… Тримавши провід над родом стільки часу, скільки років уже його старшим дітям, а ці й собі вже мають дітей, він з власного досвіду дійшов тих висновків, що все ж не слова, а діла визначають поводження живих істот. Руді Вавки доконечно мусять їсти, але найкращою їхньою їжею є олені. Щоб здобути цю їжу, Руді Вовки мусять