Іван Юхимович Сенченко - Руді Вовки

Уважне до всього, що тут діється, вухо його вловлює, як шарудить і рипить пісочок, розтираючи на потерть деревину, а очі стежать за тим, як вона від обертового руху підіймається вгору навколо загостреного краю кілочка.

Не зупиняючи руху долонь, Кендюх нагинається і починає легенько здувати потерть на свій луб-губку. Ось блиснула малюсінька іскорка, і ледве-ледве запахло димком. На губці показалась жаринка і відразу ж вкрилась тонесеньким шаром попелу. Вже й кінець. Готово. От! Вогонь горить.

Оленячий Ріг мчить. Так спритно може бігти лише молодий олень. Цікаво, де оте одоробло, Кендюх? От попопріє, от посопе! Не зупиняючи бігу, Оленячий Ріг прислухається, але ніде не чути нічого. Ну, ясно ж, Кендюх ще, мабуть, не вибрався навіть з долинки. Теж зібрався бігти, теж має принести чудову звістку мисливцям!

Однак, як ще далеко до табору! Справді далеко. Еластичне туге тіло Оленячого Рога вже вкривається потом, волосся прилипло до лоба. Та це нічого. Це тільки примушує хлопця налягати на ноги. От тільки що воно там зачорніло в кущах? Оленячий Ріг втягає носом повітря. Ведмідь. Однак, куди це він так поспішає? Ведмідь справді чапав, трусячись, назустріч Оленячому Рогові. Хлопець спритно шугнув за кущі, ведмідь також сахнувся, зиркнув у той бік, але, не затримуючись, знову побіг своєю дорогою. Чи не нагнали його Руді Вовки? От дурні!

Яке ж тепер полювання на ведмедів, коли біля Великої Ріки вже повно оленів? Спереду почувся шелест і шум зламаної тріски. Якийсь мисливець? Оленячий Ріг уже намірявся обізватись, як збоку від нього порснуло щось руде й могутнє. Великий Кіт — махайродус, шаблезубий тигр.

Хлопець аж остовпів і, напружуючи всю свою силу, скочив на найближче дерево, аж засвистіло повітря. Але даремний переляк.

Великий Кіт, як перед тим і ведмідь, не звернув на Оленячого Рога ніякої уваги. Майнув і зник у кущах. Що ж це може значити? Куди вони так поспішають?

Оленячий Ріг поквапливо спускається з дерева.

І вчасно. Спрожогу він був умостивсь на трухляву гілляку, де звили гніздо Червоні Мураші. Як вони заметушилися, як вони накинулись на бідолашного втікача! Обсіли ноги, повпиналися в стегна, в боки, навіть у шию. А, хай вам морока! Хлопець танцює, зганяє долонями дрібних кровопивців. Коли б знав, сів би на вищу гілляку.

Тепер Оленячий Ріг біг зосередженіше, уважніше придивляючись до шляху. І недаремно. Двічі перетинали йому шлях сірі величезні вовки; перечікуючи на дереві, куди довелося втікати від зграї цих хижаків, він зауважив левицю з малими левенятами. І ці мандрували до Великої Ріки. Де вони набралися в Оленячій Долині? Куди це вони поспішають?

Оленячий Ріг не міг розв’язати цього питання. Йому було страшно. Невже Великий Вогонь знову спустився в Оленячу Долину, женучи перед собою всіх звірів? Але ж диму не чути? Але ж птахи спокійні, як завжди? Але ж заєць, що він його сполохав, побіг не до Великої Ріки, а просто перед хлопцем? Але ж вужак спокійно лежав серед стежки, підставляючи тіло під сонце? Ні, це не Великий Вогонь.

Оленячому Рогові було моторошно. Коли б з ним був хоч той Кендюх! Кендюх знає все. Кендюх чує, як виходить з землі трава. Спис, кинутий його рукою, укладає на смерть першого-ліпшого звіра. Очі його бачать крізь дерева. Вуха чують, де риється кріт під землею.

Оленячий Ріг біг і біг, забувши про втому. Коли ж з-за кущів показався димок і вуха його вловили дзявкіт малих вовченят, він дуже зрадів. Забув про всі жахи дороги. В жилах знову грайливо закипіла кров. Ноги самі мчали вперед. Як би там не було, але він перший принесе щасливу звістку мисливцям.

Однак таборище він застав уже в повному зборі. Мисливці лагодили і оглядали зброю. Жінки збирали шкури, домашній скарб, всаджували немовлят у похідні торби. Діти стрибали, гопцювали, кричали.

— Ідуть, ідуть уже олені! Та як же ж багато!

— Ой, скільки ж наші наб’ють дичини!

— А яке смачне оленяче м’ясо!

— Я з’їм його хтозна-скільки!

Оленячий Ріг вражено зупинився.

— Як? — тільки встиг сказати бідолашний хлопець. — Хіба хто подав уже звістку? Хіба Кендюх?

В таборі не знали ні пригод Оленячого Рога, ні його героїчної мандрівки. Приписавши ж його збентеження загальному піднесенню, що опанувало табір, йому відповіли:

— Та звісно ж, Кендюх. Це його звістка. Ти тільки поглянь.

Оленячий Ріг глянув, куди йому показали, і його кинуло в мокрий, липкий жар. Десь на обрії від Великої Ріки здіймалися три легенькі стовпи диму. А збоку ще один, більший.

Перші три стовпи Руді Вовки прочитали так: Великий Луг неспокійний. Олені сунуть до Великої Ріки. Їх сила-силенна. Вони вже пливуть. Будьте готові, мисливці. Звістку цю подає Кендюх, а що це так, про це свідчить оцей окремий товстий стовп диму.

Отож, не рухаючись з місця, товстий, важкий Кендюх випередив легконогого хлопця. От буде сміху, коли довідаються про це в таборі, а особливо такі дівчата, як Печеричка.

А втім, таємниця Оленячого Рога недовго була таємницею. Три стовпи диму на обрії раптом зникли. Замість них з’явилися лише два, близько один біля одного. Вони навперемішку то виривалися вгору, то зникали, ніби їх на деякий час чимсь прикривали. Струмочки диму були тоненькі й тендітні, і значили вони таке: лісом біжить хлопець, наш. Він несе новину. Він має уже, за підрахунком того, хто подає сигнали, бути в таборі або близько до нього, адже ж дим раптом зникає, а коли з’являється знов, то не двома, а одним звичайним стовпом.

Прочитавши це повідомлення, Голомозий глянув на Оленячого Рога. Тіло його в багатьох місцях було подряпане. На п’ятах позасихала брудно-жовта глина. Така глина в Оленячій Долині є лише в яру на півпуті від Великої Ріки