Олесь Ульяненко - Там, де південь...

Халява і все вирішиться. Смутна тривога, що вона з'явиться з ним чи з ними, — хмільна дурість, але я постійно, кожну хвилину хотів бачити її. Із розширеними зіницями в сірих чистих очах — і те, що я бачив, ніколи не могло бути правдою. Правдою будуть лише Аляуди… Я пошукав очима в цьому гадючнику когось, окрім Біби… І натрапив. Двоє теплих черешневих очей. Вона усміхалися мені з того боку зали. Мені не треба її навіть кликати: донька грека і китаянки. Вона підійшла, поклала руку мені на долоню. Тут, на Півдні, такі трапляються часто. Їх любиш одну ніч, проблеми зникають самі собою, і світ налагоджується навіть тоді, коли з тебе випустять кишки. Саме так. Ми випили. Вона продовжувала усміхатися, наче пташка, — цвірінькала, бігала біля мене, а я намагався втримати хоча б її, щоб хоча б так ухопити шматок повітря: густого, повного життя. Мені не було вісімнадцяти, але я відчував себе стариганом. Нарешті зайшов Халява. Він підсів до мене відразу. Я плив серед десятка облич, зосереджених, розслаблених, облич, у яких не було минулого, і вони, наче образи, що створені лише твоєю уявою й не мають ніякого продовження; це нагадувало невеличкий вокзал, де тебе ніхто не зустрічає, де тебе не існує, а ти намагаєшся протягнути невидиме і тепле, щось своє, крізь ці потоки бруду людської хіті, страждань, дрібних і зрозумілих лише цим рукотворним творцям свого щастя чи нещастя. Значить, я продовжував думати про Ірину. Але думав зовсім по-іншому. Вулиця виховує страх, бо саме страх допомагає тобі пересуватися руслами річок великого міста. Халява сказав:

— Він тебе підставив. Преді мною підставив. Але я закрию на це очі. Візьму й закрию, якщо ти прийдеш на розборняк. — І Халява відійшов. А у мене відразу заболіло в животі: реально я бачив, як із мене вилазять тельбухи, з розпореного живота, рукою і фінаком Капітана. Мені зробилося байдуже, і я забув про маленьку китаянку з гострими плечками, вишневими очима. Нарешті я випірнув на поверхню: тим боком, біля стійки, котилася колобком Олька Коваль. Вона глянула на мене й підморгнула, хтиво і лукаво. Я не відповів. Зрозуміло: ось вона прийшла перевірити Бібу, а не так Бібу, як мене, лоха, що повівся на інститутці, а вони підставили цю інститутку, а та, в свою чергу, гралася в нудне життя полковницької доньки, для якої немає нічого забороненого. Підійшов Пєца. Він важко дихав, і сказав, що Біба збирає здоровенний кодляк. Усе проти «старічья». Він спалиться, блін, як пить дать спалиться. У нас є право вибору, або лишитися отстоями, або вписатися за старих. За ними не заржавіє, і вони ще довго будуть триматися.

— Так, — сказав я. — Халява грає в дурня. А ми з тобою зіграли в кожаного дурака з-за якоїсь худосочної бляді. Скажи мєлким, щоб залазили в канаву… — і я повернувся до своєї китаянки, задер їй спідницю. Під спідницею нічого не було. Я зробив розумне обличчя й сказав:

— Пішли за стійку. Люди повинні відрізнятися один від одного, правда, крихітко?

* * *

Те, що ми називаємо стражданням, смертю, нещастям, недолею, трагедією, слід було б назвати ціною свободи. Єдиною альтернативою до цієї свободи зі стражданням є несвобода без страждання.

Джон Фаулз, «Арістос». * * *

Мєлкі почали першими. Вони добросовісно просиділи в канаві з рогатками, з повними кишенями шариків-підшипників і трикутними шматками битих чавунних сковорідок цілу ніч. Вони сиділи в канаві цілу ніч проти сірої стіни складу. Гагаузи почали вантажитися, як на них градоМ посипалися купи свинцю, чавуну, сталі. Двоє завалилося на спину, не зойкнувши. Решта спробували сховатися за дверима складу. Але у справу пішли електрозварювальні електроди, заточені з обох кінців. Троє чоловік так і лишилося лежати біля проходу, обтикані, наче ковбої індіанськими стрілами. Свинець і шматки чавунних сковорідок гуділи об листовий метал, і над Аляудами о шостій ранку стояв гуркіт, як на металургійному заводі. За півгодини, коли прибіг Біба зі своїм кодлом, з гагаузами і молдаванами було покінчено. Мєлкі жваво розтягували мішки з драпом і шмигали в аляудинські склепи. З-за рогу вивалив Утюг із важкою артилерією. Біба зупинився, розставив руки, і сказав:

— Давай вирішувати мирняком!

— Нє катіт! — сказав Пєца.

Я сидів і курив, широко розставивши ноги, і мене нічого не займало. Мєлкі повилазили з домовин, трясучи електродами й рогатками. Під'їхали старі тузи на роздовбаній Волзі. Вони стали осторонь: говорили впівголоса, плювали під ноги. І жували кольорове монпансьє. За годину підвалив ще кодляк, на півсотні. Молодняк човгав ногами, поправляв зачіски й тирлувався з кутка в куток. Мєлкі випускали індіанські крики. Пики їхні розмальовані колами, трикутниками, зміями, чортами — що тільки спало на думку. До десятої години підкотив броньовик. І нам сказали вимітатися. Замість ДШК стояв брансбойт. Тому ніхто не зважив на солдатню. Кодляки пирхали, кушпелили, посилали один одному повітряні «а нахуй». Здавалося, що крім лінгвістики й косметології, у плані зачісок, ніхто нічим не переймається. Нарешті все закінчилося одним диким звалищем.

Я навіть не нагнувся: мені враз зробилося нудно, дико й непотрібно, так, наче ти дивишся обридлу виставу з давно кимось змонтованим фальшивим закінченням. Я підійшов до Волги, і Халява запросив мене досередини, одним шикарним порухом, вишуканим жестом аристократа. І ми поїхали. Нам тут робити було нічого. Так я став капітаном. Так воно на цьому могло б і закінчитися… Ми обігнули Аляуди: крило Біби подалося далеко до Лиману, його тіснили Друга й Перша Слобідки. Біба не міг вискочити з-під артобстрілу мєлких, які запаслися залізяччям на три світових війни. Над кодляком Біби смертоносно висли купи чавуну, хмари електродів, сталевих прутів і каміння, випущеного з пращ. Шлях до берега вкривався тілами. Це було навіть красиво. З розтопленим оловом сонця в білому, до зубного болю, небі. Потім килим одно- і двоповерхових будиночків приватного сектора в бархатній кучерявості айв і персиків накрив сіє дійство. Все, що довго тягнеться, швидко закінчується. За програмою — брансбойт із БТР. Нікого це вже не обходило. Генерали святкують раніше, ніж солдати… Нарешті ми виїхали на проспект, до бару, який так химерно називався «Прощай, мій Ангеле».

— Погуляємо. Обмиємо діло, — сказав резонно Халява.