Олесь Ульяненко - Там, де південь...

Сон свинцевий, як і рукав лиману під ударами дощу та вітру… Я підняв голову, і заснув знову, пошукавши рукою пляшку. Пляшка порожня, як і голова, як і всередині. З лівого боку рука намацала ще холодну пляшку пива: значить, п’янка тягнулася до самого світання, і ми зачепилися в одному з барів, десь тут, побіля Першої Слобідки. Я випив пива й заснув. Потім мені снився сон. Сон як сон. З народження, там, звідки я родом, нас привчали довіряти й вірити снам. Так тоді було. Світ, у якому ми існували, відвернувся від Бога, а ми, всі люди, шукали Його присутність у всьому: у снах, у людях, що тлумачили ті сни, шукали в любові. І, окрім любові з розсунутими ногами, на ті часи нічого іншого не було. Була ще вулиця, на яку ти повинен вийти — жити й померти на ній; наприкінці, на середині, на початку… Так, потім мені снився сон, але я його не пам'ятав. Я лише прокинувся й фізично побачив, як життя витікає цими широкими теплими південними вулицями кудись у прірву, що хтось називає життям. Так у мене вперше заболіло серце… Після цього про мене почали говорити, що я втратив нюх. Я вештався вічно сонним містом, просиджував у дешевих гадючниках, а Ірка, наче міражі, один за одним, ішла за мною. Я не називав це природним словом, воно мені було ні до чого, це природне слово — кохання. Це був лише дотик, це було лише наближення… Чи побачиш його очима, чи побачиш його серцем, чи побачиш розумом?.. Усе це так складно, коли молодий… Я часто виходив до порту, і звідти дивився, як на верфях ворушилися люди, будуючи велетенські авіаносці. Смерть завжди має попит. Нічого іншого мені в голову не приходило. Іноді я її зустрічав: з доктором, а то і всі троє — Ірка, Біба і доктор. Вони цілими днями просиджували на терасі. Вона, як завжди нерухома, обличчям до вітру, з прямою спиною, з пучком волосся, затиснувши по-дитячому велетенську чашку з кавою двома долонями, і грілася тихим теплим бурштиновим світлом із середини. Біба намагався мене не помічати. З підмоченим статусом і кількатисячним боргом, він видавався мені чорною тінню, пустою баклагою, що готова всмоктати все, що доведеться, все, що туди наллють. Він тримався за життя, витримував паузу, і я знав, що добром це не закінчиться. Словом, вона його або любила, або жаліла, або ще щось… Вона простягала свою руку допомоги, ця донька полковника. На мене вона взагалі перестала звертати увагу. Я особливо цим не переймався. Я перебував у стані дурнуватої, до солодавості, каталепсії. Спочатку, відповідно до віку, я ночами вигадував всілякі там плани: як врятувати її від Біби. А на ранок, тупий, одноманітний південний ранок, усе це видавалося смішним. Так одного дня я підв'язався возити з турками контрабанду. Вночі човном до острова, там завантажувалися: цигарками, порнухою, ганчір'ям. Ми проскакували нічні ментовські рейди. Під ударами білих лап ліхтарів, під вітром, під ґвалтом, під криками й дулами автоматів, доводилося добалакуватися за бариш. Іноді товар пропадав, але здебільшого домовлялися. І життя знову набирало того гіркого, солоного присмаку, де смерть і любов човплися в одному ліжку. У вільні дні ми писали пулю, пили вино, іноді курили драп, хоча Халява попереджав, що з цим краще обережніше. І не те щоби — у цьому місті кожен другий, включаючи покалічену інтелігенцією, травилися коноплею, а тому, що занадто великий ризик. Так ішли дні за днями, відтягуючи, видаляючи мене зі світу: книжок, розумних балачок, від світу її запахів, звуку її голосу. Кохання вигадливе, і у своїй жорстокості по-своєму милосердне. Мене вертало в життя, як би я не викручувався. У мене тріщали від утоми мізки, кістки, життя видавалося ще паскуднішим, коли я навідувався до «Ангела» з мініатюрною черешнеокою напівкровкою. Вона вмощувалася у мене на колінах, я мовчав, а вона все цвірінькала, як пташка. Життя, яке мене ніколи не влаштовувало, але яке взагалі життя мене могло влаштувати? Ми з хлопцями забили на ці кляті Аляуди. Зараз цвинтар попав під юрисдикцію мєлких, і вони там беспрєдєльнічали, що мало тобі місця. Південь та Аляуди зв'язував місток через широку канаву, яка гордо називалася річкою. В тій канаві три-чотири покоління привидів невинно убієнних цапалися за кожен метр житлоплощі. Там мєлкі влаштували щось подібне до митного контролю. Платиш данину — переходиш на ЮТЗ. Ні — вали звідси, або просто в канаву. Мєлкі по праву безпредєла могли запєтушити, забити до смерті, завафлити.

Це в нормі цього міста. Закон зони — на тихих вулицях, притлумленого міста з широкими шикарними вулицями, розкішними жінками з волоокими очима, м'якими рухами, ласими на трах і слабкими у подружній моралі. Нічого нового… Одного разу я зіткнувся ніс до носа з кирпатою Олькою Ковальшею. Вона всміхнулася, і ми пішли, випили, і їі, звісно, вже не цікавить Біба. Їй просто дурна циганська кров не давала спокою… Так минуло літо, переливаючись у ще маснішу південну осінь — зі срібним клином лиману, з розлитим суслом золотого сонця по ньому. Під осінь почалися справи… Діла просто, а не справи… Під осінь і знайшли відпатрану, як у курки, голову Біби з синіми відкритими очима під порогом Ольки Коваль. Все, звісно, почалося з прищавого Утюга… Так, мені тоді снився тяжкий свинцевий сон, якого я ніяк не міг згадати… Крило лиману, бліда кулька сонця, стріли піщаних дюн, білі крила вітрильників, свіжий вітер… І я цілий день, до самого обіду, носив якусь печаль, тонку й дзвінку, десь усередині. Я ступав обережно, наче боячись вдаритися об щось і зруйнувати маленький кришталевий світ, що знову народився сьогодні зранку. Потім мене почала непокоїти інша думка: хто присадив її на голку? Напевно, Біба з Альбертиком. Альбертик або Біба, яка різниця. І коли в мою голову ввірвалася вся смердота, вся тверезість світу, було пізно й майже байдуже… Я певен, що кохання проходить зі смертю. Що ж тоді лишається: терпужний біль під лопаткою, скляний погляд втоми чи просто віра, що ми самі вибрали собі таке життя, чи сама смерть, як красива оправа життя… Я дивився на свинцеві хвилі туману, думав про неї, з наростаючою радістю і втомою… Я знову повернувся до добротного бутового будинку. І це мене насторожило. Після закінчення, після кохання чи після життя — це щось інше. Це не любов,