Олесь Ульяненко - Там, де південь...

ми лежали й ковтали пилюку донецького антрациту. Ще за півгодини ми шманали конопляні голівки у велетенські військові рюкзаки. Погода стояла росяна, волога, і охорона ліниво смоктала вино у наметах. Ми повернулися на світанку — змучені, збудженні, й впевнені у своїй силі. А ввечері я її побачив на Сухому Фонтані. Вона мило, виставивши ніжку, обтягнуту синіми, майже тобі небесного кольору джинсами, вела розмову з Бібою. Я чекав, але вона продовжувала говорити. Я пішов і сів під білу парасольку кав’ярні, замовив міцної кави й курив, сховавши очі за сонцезахисними окулярами. Нарешті вона наговорилася. Побачила мене й підійшла.

— У, ми надулися?! Ми ревнуємо? Це мене тішить… — вона сіла, підставила сигарету під вогник моєї запальнички.

Я підсунув їй пакетик із грішми. Вона не взяла його, лише посовала пальчиком, схилила голову і всміхнулася. Я відвернувся й подивився на високу вітрину Ощадбанку. Там сидів він. З рівною спиною, і такий у собі весь понтовий, як кремп із преісподні, саме так. А вона посидить, вітер пограється її локоном, світлим, як сонце, як вітер, і піде туди, до свого зубного лікаря. Він от там сидить, у склі, за склом, стуливши, наче підар, коліна, виставивши руки з газетою так, начебто вона накинеться на нього й проковтне, захаває, як мармеладину. У його прямій, як лом, спині — впевненість, відвага його родичів, з тисячами, сотнями тисяч рублів у Ощадбанках, інститутами, заводами, директорськими кріслами, міліцією й гратами. Вона сидить, і дозволяє вітрові погладити щоку, біляве пасмо волосся, а потім піде до цього кремпа, щоб розставити ноги десь там, у тих жовтих квадратиках житлоплощі… Цей теплий південний вітер, найболючіший вітер у світі… Я ніколи його не забуду… Молодість, на біду чи на щастя, ніколи не перебільшує. Молодість має уяву, і вона зникає тільки тоді, коли ти починаєш рахувати не дні й хвилини, а проживати їх… Ось я собі й уявляв: як вона проходила до нього в кабінет. Відкривала свого ротика, дихала на нього, а він длубався своїми блискучим інструментами в її зубках, вів розлогі бесіди, цитував те, чого на цих вулицях ніколи не чуєш — взагалі-то я згоден: для чого босяку Шекспір чи Бодлер? І потім вони лягли на лежака — пропахлого формаліном, хлором, ефіром, і це — о, о, о, — було неповторно й незабутньо. Щоправда, це скоро минулося… і набридло обом. Треба було шукати чогось іншого. Масного й жирного життя, що потоками пливе вулицями. Я сидів, сховавши світ за темними окулярами. За годину в мене на Аляудах сходняк, і я не знаю точно, житиму ще годину чи півтори, чи сидітиму наступного дня, як пеньок, милуючись її білою щічкою, золотавим кучериком і всяким там іншим. Я замовив стакан портвейну, холодного, що аж зводило зуби, кивнув головою, і вона пішла. І я довго дивився їй у спину. Від доктора тхнуло порожняком і морфієм… Біба, ось де самець, який уміє створити життя навколо себе… Ти дивишся на дно колодязя, де давно мертві води, мертві друзі, й ніхто в цьому світі тобі вже нічого не винен. Ти бачиш очима, як серцем. І нічого більше. Невимовно чисте повітря, густе, його можна пропускати крізь пальці. У повітрі гримить, лискається, як останнє стерво, музика диско, щось із «Ерапшен» або «Чингізхана». А вона йшла, погойдуючи стегнами, зовсім не як жінки з вулиці, з інших вулиць, з інших світів. Красива, вся при собі, й невідомо, кого вона любила. Оце, напевне, найголовніше… Потім я піду… Відразу за нею… Чорний павук із вулиці, нікому не потрібний, той, для кого ні у кого не виникає співчуття… Далі все я розповідатиму так, наче я бачив очима Пєци, хоча довіряти в цьому світі можна лише власному калу. І то, — з великою пересторогою. А зараз вони зустрілися в широкому вікні вітрини, поцілувалися, його рука опустилася на талію, потім нижче, і так вони йшли. Я лише хихикнув. Більше поки що нічого не лишалося. А потім пішов дощ. Короткий, ясний і чистий, нічого більше не можна було сказати. З-за повороту вийшов він, чиркаючи шпаргалєтами по мокрому асфальту, на цьому вічному Сухому Фонтані, з баришнями в бікіні, з атлетами, як із намальованих обкладинок, вийшов, як карикатура, як жалоба всього злиденного світу, що тягнувся сюди, затиснувши губи до крові… Такий, сука, затятий цей Біба. Мене чекало інше. Зараз дивився на них трьох, чистих, світлих, без жодних проблем. Я був проблема. І мені лишалося жити півтори години — не більше. Зараз у цьому сонці, заливі цього сонця я був інакшим, я бачив інакше, я не існував, а вони виглядали, як десятки тисяч чоловік у цьому місті. Ось що я знав. Я зробив своє, і, як кожен мізантроп, повинен полишити це місце. Я тут не потрібен… Хіба що згадати запах її патлів, там, і, звісно, на голові. Її вигин спини, виямку, що веде до сідниць. І нічого більше. Для чого від жінки бажати більше. Я встав і пішов: проходняком, відчуваючи, як смикається рука, туди, до чобота, де стриміла фінка.

* * *

Вона дивна, і чіпляється за те, що їй не належить, така забаганка сильних світу цього… «Хм, люди такі дивні» — скаже вона, усміхнеться і схилить голову на плече, розвісивши коси… Це тріснуло в моєму черепі задовго до того, як тато зачав мене в материній утробі. На Півдні, цьому розмитому районі з новітніми будинками, з навороченими бандитами усіх рангів, я, напевне, зрозумів це саме в ту ніч. У барі, котрий називався «Прощай, мій Ангеле». Хоча насправді він ніяк не називався. Напівпідвал, забитий самогоном, шмурдяком, контрабандним віскі, ракією, наркотою й блядями всіх гатунків, мастей і проб. Іншого мені життя поки що не виділяло. Я сидів за столом, пив густий миколаївський «Янтар», розбавляючи горілкою. І лише щось тонке, невимовно ніжне, до чого я боявся доткнутися думкою, допомагало триматись переконання, що світ все ж не така падлюка, як мене вчили з юності, з мого народження: боятися всіх, нікому не довіряти, і жити, якщо ти маєш на те сили. Так, вона інакша, з іншого світу, звідки я пішов, щоб ніколи туди не повернутися, щоб мені ніколи не дали туди повернутися. Я замовив ще порцію смердючої ракії й подивився на вхід. Впустили Бібу. Біба поправив волосся, усміхнувся і клацнув губою. Масний, упевнений погляд. Зараз зайде