Наталія Шевченко - Подвійні міражі

хвиля ненависті до них, до їхніх радощів, які він не міг ані зрозуміти, ані поділити, хвиля кольору крутої гірчиці, і така ж сама на смак, вихлюпнулася десь із нутра в шлунок, і дійшла до горла. Жовч… от же курва руда! Усі баби — курви! Та пусте, іще не вечір. Ще побачимо, чиє гору візьме і що переможе, мудрість чи жовтороте нахабство. А жінки, хай там як, люблять старших, досвідчених чоловіків, заспокоював себе Штос, ковтаючи гірку слину і десь у глибині душі розуміючи, що його досвід — це товстий шар кетчупу на м’ясі з душком.

А рудокоса явно не з тих, що вживають смердюче.

* * *

Юля собі ходила. Ніхто її не зупиняв, Геник добре все прорахував, і тямив, що дітися їй нікуди, тому стовбичив біля поламаної маршрутки, час від часу перемовляючись про щось то з водієм, то зі старезною бабегою, сповитою хустками, наче мумія — бинтами. Чорновусий теж стояв і злився на весь світ, хвойда з готом десь шаснули, дебела тітка кудись телефонувала, а Юля рухалася по колу, підсвідомо збільшуючи його радіус, аж доки не опинилася на хитких сходах, що вели до сільмагу, і завмерла на ґанку, міркуючи, чи не зайти до крамниці. Власних коштів не мала геть зовсім, Геник вигріб усе, до останньої копійки, забрав також паспорт, права і коштовності — господарю ломбарду не з чуток відомо, де беруть гроші зневірені бідолахи; але можна зазирнути, поцікавитися, чим крамарюють у цій глушині. Зрештою, просто подивитися. Завітати, як до музею.

Як куди?

Добре-добре, востаннє вона була в музеї в шостому, здається, класі дуже середньої школи, а чи в сьомому… ну то й що? Де написано, що всі мусять бути однакові? Мусять хотіти одного й того ж самого? Вірити в одного Бога, жити за одним стандартом… Де?

Ніде. Але тих, хто йде проти течії, не люблять. Їх терпіти не можуть, принижують, знищують або здіймають на кпини — хто як може, той так і знущається. Ось і вона тепер розплачується за свою індивідуальність. За те, що не така, як усі.

Насправді їй тоді не поталанило, та й фертик. Хто міг передбачити, що, попри райдужний прогноз погоди, піде дощ, а Геннадій повернеться додому, бо забув парасольку? Він, який ніколи нічого не забував, викликаючи своєю перфектністю гострі напади неповноцінності в дружини! Хто міг уявити, що, побачивши Юлю в куртці та з дорожньою сумкою в руках, спитає, куди це вона зібралася (після десяти років спільного життя, де навіть місця не було таким питанням), а, почувши у відповідь вельми правдоподібну брехню, не повірить власним вухам? Що проведе її до лікарні і, увірвавшись до кабінету чергового хірурга, поцікавиться, що, в біса, таке, з його парою? І, нарешті, хто міг знати, що, дізнавшись правду, він стане дибки, як скажений огир?! Не вона, принаймні. Т а к и м вона Геника ще не бачила. Прикро, звісно, що за три з половиною тисячі днів та ночей вона так і не вивчила того, з ким жила, їла і спала, кого кохала, чи вважала, що кохає. Прикро, проте слід визнавати свої помилки. Щоби не повторювати.

Я для нього матка, та й усе. Квочка. Він сам так сказав, і, Бог свідок, цілком серйозно. Він був… став таким жорстоким. Краще б він побив мене. Краще б зрікся чи завів коханку. Але так… безжально, безсердечно… заявив, що я — убивця! І що сам… що в разі чого сам мене уб’є, таким самим чином, як…

Юля схлипнула. Навіть думати далі було нестерпно. Біль гострими списами пронизував тіло і різнобарвними блискавками спалахував у очах. Дуже повільно, маючи повне враження, що рухається на милицях, жінка спустилася зі сходів і побрела назад, до автівки. Скоріше б її полагодили. Скоріше б вони рушили — хоч куди. Рух трохи тамує біль, а дорога лягає, мов просочена миром пов’язка, на її зранену, засмальцьовану душу.

Наближаючись до чоловіка, Юля мимохіть утягнула голову в плечі. Висока і цибата, в куцому картатому пальті — збиралася ж бо поспіхом — вона здавалася собі зовсім крихітною та жалюгідною, наче Аліса, що не має і не матиме жодного захисту від божевільних, страшних див чарівного Задзеркалля.

* * *

— Ну давай же, давай, — шепотіла Ксеня, відчайдушно тицяючи пальцем у згаслу клавіатуру мобільника. — Та вмикайся ж, трясця тому всьому!

Телефон мовчав, а ось Ксені мовчати не хотілося. Їй хотілося вити. Мало того, що маршрутка беркицьнулася на півдорозі до хати, мало того, що мережі тут практично не було, ще й мобільний вимкнувся. Батарея сіла, а Ксеня, як завжди, забула її зарядити. І зарядку теж забула. Що й не дивно. Маючи трьох дітей, дуже швидко починаєш забувати і своє ім’я.

Добре, хоч з дітьми лишилася мама, а не свекруха. Та вже піною сходила б, сичала б, як змія. Ну а мати, вона мати і є. Побурчить трохи і пробачить. Особливо, якщо все пояснити. Бо свекруха пояснень не слухає. Вони їй у біса не потрібні, ті пояснення. Свекруха ледь що починає кричати, та так, наче їй хтось язика через дупу витягує.

А Василько її зупиняє, — тужно подумала Ксеня. Завжди. Щоби там між ними не було, зле чи добре, але матері його на дружину горлати зась. То моя сім’я, а ти у своїй репетуй, так Василь каже. Допомагає, хоч і не завжди.

Та чоловік далеко. І діти теж. А вона, правду мовити, вже скучила за ними. За всіма. Хоч і зраділа, грішна, спочатку, бо ж не думала, що так надовго цей ремонт затягнеться. Вирішила — ну, півгодини, ну годину нехай. Посидить у тиші, відпочине, про щось хороше подумає. Про дрібничку якусь, як та помада, що її Ксеня бачила в місцевій галантереї. Ох і гарна, аж сяє! І червона, як півнячий гребінь. Але дорога. Сорок гривень. Чи навіть п’ятдесят? А коли в тебе троє дітей, кожен гріш щось та важить. Та й куди нею мазатися, тією помадою? Для кого? Для Василя, що вже, певно, в губи її хіба у труні поцілує? Чи затим, аби баби в