Надія Павлівна Гуменюк - Енна. Дорога до себе

— У Шекспіра? — він недовірливо, якось аж підозріло дивиться на мене.

— Так, у «Річарді Третьому».

— Хм… Може, й так. Ти ж філолог. Ну нічого, я тебе скоро заберу звідси. От тільки поправишся — і поїдеш зі мною. Скільки днів ти не пила ліки? Три? Чотири?

— Нога… — показую очима на праву. Про пігулки, що з ними не розлучаюся всі ці роки, мені чомусь говорити не хочеться.

— Нога — це дрібниці. Нічого хвилюватися. Я дивився знімки — кістка, на щастя, не роздроблена, зростеться. Ти й не згадуватимеш про перелом. З головою як? Не болить? Не паморочиться? Може, галюцинації, видіння, якісь незнайомі образи, голоси?.. — тато міцно тримає мене за праву руку, трохи вище ліктя і дивиться так, ніби хоче просвердлити поглядом дірку в лобі і зазирнути під череп.

Чого він так боїться? Чого? Яка загроза висить наді мною? Мені хочеться розповісти йому про свої дивні сни, про село, про дерев’яну хату кольору вохри, про двох жінок і чоловіка, про те, як я нібито була в тілі Віри, відчувала її страх і любов.

— Як тебе звати? — раптом запитує тато.

— Енна. Енна Сніжницька, — кажу. — Не хвилюйся, я все пам’ятаю. Аварія була не такою вже й страшною.

— Ти пам’ятаєш, хто штовхнув машину з мосту? — його очі стають майже білими.

— Я не падала з мосту. Тільки з’їхала з дороги і вдарилась у дерево. На тій дорозі взагалі немає ні річки, ні моста.

— У тебе був колись собака?

— Ні, ніколи. В мене не було собаки.

— Хто був із тобою в машині?

— Нікого не було. Я сама їхала.

Навіщо це тестування? Чого він так хвилюється? Ні, про сон йому говорити не треба. Що, як у мене роздвоєння особистості? Що, як я шизофренічка? Але я десь читала, що коли людина може так думати про себе, то вона не шизофренік. Все одно тато може забрати мене у свою лікарню, і якщо я стану його пацієнткою… Я не маю сил додумати, що буде після того, як стану пацієнткою доктора Сніжницького. Перед очима клубочиться туман, на мене накочується така важка втома, що я заплющую очі, заперечливо хитаю головою і провалююся в сон.

Прокидаюся вже в іншій палаті. Без медичного обладнання, без пультів і блимавок. Поруч — ліжко, стандартна тумбочка і стілець. На тумбочці — маленький радіоприймач, на стіні — осінній пейзаж: над синьою, як аквамарин, річкою схилена верба і з неї журавлиним ключем падає на воду помаранчеве листя.

«Примітивна мазанина, — відвертаюся від річки з вербою, — мабуть, якогось місцевого живописця-аматора. І чому в лікарнях завжди вішають такі «шедеври», від яких ще більше захворіти можна?»

У палату зайшла медсестра.

— Ми перевезли вас із реанімаційної, — повідомила. — Потрібно було звільнити місце, нагальний випадок. А ви так гарно спали — шкода було будити. Так і залишили на реанімаційному ліжку. Зараз я допоможу вам перебратися на інше, а це треба відвезти назад. До вас якийсь чоловік приходив. Але я сказала, щоб він навідався згодом. Глибокий сон — це найкращі ліки, його нізащо не можна переривати. То він казав, що почекає внизу і зайде трохи пізніше.

— Хто? — перепитую неуважно.

— Чорнявий такий, на цигана схожий. Сказав, із редакції.

Вона вийшла, але за кілька хвилин повернулася.

— До вас тут… Ні, не з редакції. Це той чоловік, який доправив вас у лікарню після аварії. Він нібито був свідком…

Я хочу крикнути, щоб його не впускали. Нізащо! Ніколи! Але мій переслідувач уже в палаті. Рвучко підсовує до ліжка стілець, сідає, уважно розглядає моє обличчя, відсовує бинт над правою бровою — там, у брові, в мене малесенька родимка у формі зірочки. Хто про неї не знає, той і не помічає. Але звідки він знає?..

— Привіт! Не впізнаєш? Владислав, Романів однокласник. Пробач, заради Бога! Не хотів, щоб так сталося. Чесне слово! А що в редакції вар’ята розіграв… Якось же треба було підійти, а я ж — актор, недавно переїхав у ці краї, до славного міста Одеси. Зараз ми ставимо в театрі «Життя Галілея» Бертольда Брехта. Вживаюся в образ Медічі. А це… такий собі експромт на тему. В принципі, я й не був упевнений, чи ти в редакції працюєш. Побачив, що заходиш у той будинок, вирішив перевірити.

— Я вас не знаю, — кажу. — Ви приймаєте мене за якусь іншу людину.

— Ну це вже чортзна-що! Знаєш! Не викручуйся! — підвищує голос чоловік. — Я вже п’ять днів у вашому місті — приїхав у гості на день, а зачепився он на скільки. Коли випадково тебе побачив… Ладен був задушити. Як ти могла так вчинити? Як? Він же не змушував би тебе… Він… Йому головне було — знати, що ти жива, що з тобою все добре, а будеш ти з ним після цього чи ні — це вже, як тобі совість підкаже. А ти повісила на нього такий тягар. Такий тягар… Він же хотів на себе