Надія Павлівна Гуменюк - Енна. Дорога до себе

стовпця прибита. Смикаю її з усіх сил, штурхаю коліном, розхитую туди-сюди, готова вирвати із завіс, розтрощити. Очі заливає піт впереміш зі слізьми.

Підводжу голову — у дворі вже нікого немає. Тільки яблука звідкись падають і котяться, котяться до мене. Одне прослизає крізь щілину у хвіртці. Беру його, підношу до обличчя, вдихаю аромат — здається, це антонівка. І прокидаюся.

Голова палає, по обличчю скочуються чи то краплі поту, чи то сльози. Хтось нахиляється, обережно витирає їх, легенько чмокає мене в щоку й відходить. Розплющую очі — погляд впирається в білу стелю з сіруватим пластиковим плафоном і якимись незвично яскравими лампами. Поруч — пристрій з екраном і червоною та зеленою блимавками. Ритмічне попискування апаратури. Отже, я в лікарні. Пробую поворушити руками — спочатку лівою, потім правою. Руки слухняно згинаються в ліктях, пальці чутливі. З ногами гірше — ліва озивається болем десь нижче коліна, а права… Правої не відчуваю. Зовсім не відчуваю. «Мені ампутували ногу! Її немає!» — думаю з жахом і стогну від розпачу.

— Вона прокинулася! — чую чийсь радісний крик. — Покличте лікаря з ординаторської! Хутчіше! Хутчіше! Вона жива! Жива! Я ж казала!

— Привіт, сестричко…

Мабуть, я вимовила це дуже тихо, бо Єва схилилася до самого обличчя, аж вухом моїх губ торкнулася.

— Що ти сказала?

— Привіт, сестричко… — повторюю.

— Енно! Енночко! З тобою все гаразд? Ти не впізнаєш мене? — ледь не плаче Єва.

— Ти Єва. Найкраща у світі подруга. І сестричка…

— Слава Богу! — Єва полегшено зітхає. — Бо я вже подумала, що ти знову нічого не пам’ятаєш. Я б повісилась, якби ти мене забула.

— Забудеш тебе таку… — пробую усміхнутися. — Хіба ти сьогодні не на роботі?

— І вчора, і позавчора також! — урочисто повідомляє Єва. — Сьогодні нарешті відісплюсь і завтра вже буду в строю. Але ти сама не залишишся — не переживай. Тут твій тато. Бачила б ти, як у відділенні все закрутилося-завертілося, коли він приїхав… Як-не-як — лікар із самої столиці! Вони ледь зі штанів не повистрибували, як почули це. Зараз поселяють пана професора Сніжницького у свою гостьову палату. Я й не знала, що в лікарні така є.

— Єво! — боюся запитати, в мене терпне і дерев’яніє язик, але мушу знати. — Що в мене… з правою ногою?

— Перелом. Ти відбулася всього-на-всього переломом ноги. Це якесь чудо! Просто чудо! Якби твоя «Лада» була жива, то можна було б подумати, що це вона тебе захистила ціною власного життя — взяла на себе весь удар, зависла над головою, над спиною, як залізна парасолька, погнулася, понівечилася, але не притисла тебе, не зламала тобі кістки. А ти… Ну звісно, подряпини, садна, на чолі два шви. Ц-с-с… Не лякайся — маленькі, зовсім малесенькі, просто два акуратні симпатичні стібки на розумному лобикові. Від них скоро і сліду не залишиться. Я дуже боялася, щоб із головою чогось не сталося. Але якщо ми оце розмовляємо, значить, все добре. А я, між іншим, Енночко, одну статтю тут прочитала, поки біля тебе сиділа… О, до тебе вже йдуть, треба прощатися. — Єва стишує голос і хутенько-хутенько торохтить: — У медичній практиці відомі випадки, коли клин клином вибивається. Розумієш мене? Ні? От ти чотири роки тому втратила пам’ять в автокатастрофі. Твій тато казав, що то була страшна катастрофа. А зараз знов аварія. І це може повернути тобі пам’ять. Ну, допетрала? Клин — клином! — Єва енергійно б’є зверху вниз кулачком об кулачок, ніби й справді намагається щось вибити.

У палату зайшов лікар.

— Енночко! Ти така симпатична, така сексуальна: чорні брови, сині очі і білосніжні бинти. М-м-м… Коли твій тореро тебе побачить, він просто здуріє! Па-па, кралечко!

Ну не була б це Єва! Вона посилає мені повітряні поцілунки, усміхається і відходить від ліжка.

— Варту здано! — рапортує лікареві, чітко карбує кроки до дверей і махає мені обома руками. — До завтра!

А потім прийшов тато. Постарілий, схудлий, довге біле волосся навколо засмаглої, аж рудої лисини — наче німб. Цікаво, думаю, невже літня засмага так довго тримається? Мовчки торкнувся губами мого чола, навіть не чмокнув, просто тицьнувся в лоб. А тоді суворо глянув на лікаря.

— Колего, е-е-е, чи не могли б ви залишити нас на кілька хвилин?

— Гаразд, Борисе Марковичу! В разі потреби — я в ординаторській.

— «В разі потреби, в разі потреби …» — іронічно передражнює тато. — Провінція! Як ти почуваєшся? — уважно дивиться на мене, дістає з кишені добре знайому мені коробочку з пігулками. — В тебе, здається, вже закінчилися… Чи ні? Я цього разу трохи затримався… Ні-ні, не забув. Це просто неможливо! Я нічого не забуваю. Як я міг забути про тебе? Затримався за кордоном — створюю там клініку і лабораторію при ній. Невеличку таку, але свою, приватну. Досить працювати на державу. Тепер усі розумні люди повинні мати щось своє. Дехто там зацікавився моїми дослідженнями, дуже зацікавився. Сходить зірка моєї слави! Нарешті! Поки не буду казати, хто саме і де саме зацікавився — щоб не зурочити. Не повіриш — забобонним стаю на старість. Я — і забобони! А ти чого мене не послухалася? Га? Ох, якби мені твій вік. Як там у Пушкіна? «Ваш ворог, панство, час, а не король».

— У Шекспіра, — поправляю.