Надія Павлівна Гуменюк - Енна. Дорога до себе

Але повня цього разу явно не збіглась з календарем. Або ж до календаря вкралася помилка. Бо у другій половині дня до редакції валом повалив дивакуватий люд. Двоє активованих місячним світилом візитерів дісталися й мені. Жіночка передпенсійного віку у вишневому, в стилі тридцятих років капелюшку з вуаллю, заколотою над крисами, принесла віршовану подяку лікареві, який врятував її від атипової ангіни. Вірш нагадував пародію, до того ж написану суржиком. Я порадила їй подякувати своєму рятівникові прозою — краще нормальна проза, ніж погана поезія. Вона страшенно образилася. Я, наївна, не зразу збагнула, що для неї було не так важливо висловити вдячність, як продемонструвати свій поетичний талант, досі не визнаний людством.

Зрештою відвідувачка гордо заявила, що поскаржиться головному редакторові. Якщо вже вона платить за оголошення, то може писати в ньому що завгодно, і мої поради їй — як лисому гребінець. Вона грюкнула дверима і таки пішла до шефа. Але від нього не повернулася. І я подумки подякувала нашому Чистикові, що він став на мій бік.

Дідусь, що зайшов наприкінці робочого дня, обурився вже тому, що за оголошення треба платити. «Як? Газета ж для того, щоб допомагати людям. Я кров проливав, я це місто будував, а тепер ви з мене два рублі за оголошення требуєте? Капіталізм хочете завести?! Не пройдьоть, буржуї!»

Тут уже мені довелося йти до головного, щоб поставив на дідусевому тексті своє факсиміле — як дозвіл в особливому випадку на безкоштовну рекламу. Дідусь ще довго скаржився комусь біля входу до редакції на нові порядки. Я обійшла його і побігла до автостоянки.

— Привіт, «Ладуню»! Скучила за мною? Тоді біжимо!

Сірий «жигулик» тільки того й чекав. Позадкував до дороги, розвернувся і приклеївся до моєї «Лади». Здається, пінкертон за кермом і не приховує, що стежить за мною. А може, навіть навпаки: хоче, щоб я його помітила і першою заговорила? Може, це якийсь новітній спосіб знайомства? А дзуськи!

Цього разу від нього ніяк не відірватися. Він наче передбачає всі наші з «Ладою» повороти до проміжних вуличок, спритно маневрує на перехрестях, вискакує навперейми, коли скошуємо шлях навпростець через двори. Під час першого такого зіткнення я побачила в дзеркалі заднього огляду зосереджене обличчя водія — не усміхнене, здається, навіть сердите, але досить симпатичне. Зазвичай таким чоловікам нема відбою від жінок. Чого б він гасав за мною, мов якийсь відторгнутий прекрасною половиною людства збоченець?

Вдруге придивилася пильніше. Незнайомець років тридцяти п’яти — очі сховані за модними сонцезахисними окулярами, випнуті вилиці, прямий ніс, повняві губи, насунутий на чоло сірий у клітинку англійський картуз — чоловіки «запали» на цей головний убір після того, як Соломін-молодший знявся в такому самому картузі в ролі доктора Ватсона. Маніяк? Злочинець? Біс його знає.

«Ну що ж, — подумала, — не розминемося, містере Ікс, з тобою в місті — позмагаємося за містом. Тим більше, що швидка їзда мені зараз не зашкодить — зазвичай вона допомагає зняти стрес. А сьогодні день був хоч і короткий, але вельми стресовий».

І ось зі свистом миготять зустрічні машини, у два суцільні зелені сувої зливаються дерева обабіч. Ще кілька кілометрів — і я виїду з центральної траси на міжрайонну дорогу, заверну біля найближчого села на схід, мину ще одне село, навпростець виберуся знову на автостраду і повернуся нею до міста з іншого боку.

Не розумію, як він мене обігнав. Як він устиг це зробити?! Коли? Сірий «жигуль» замаячів метрів за двісті попереду. Водій висунув руку у вікно і подав знак, щоб я зупинилася. Зупинитися? Оце вже ні! Нізащо! Різко гальмую, вивертаю кермо вліво, виїжджаю на зустрічну смугу, щоб зробити розворот, і бачу, як прямо на мене мчить бордовий легковик. Залишається єдиний варіант: із траси — на узбіччя. Моя автівка летить насипом униз, просто на дерево.

«Дівчинко моя, «Ладонько»! Прости, що так підвела тебе!»

Це останнє, що я встигла подумати.

…Іду зеленою сільською вулицею. Дорога піщана. Пісок ще вологий після дощу. Підходжу до подвір’я. Хвіртка, що тільки-но похитувалася на завісах, різко зачиняється переді мною, ніби чиясь невидима рука припасовує її до стовпчика. Намагаюся штовхнути, але не можу. Перехиляюся над хвірткою і пробую відчинити засув зсередини, але він не піддається. На подвір’ї розсипані яблука. Зелені, як рута, а ще жовті й червонобокі, великі і дрібненькі… Дуже багато яблук. Ніби не з гілки, що перевисла через невисокий паркан, нападали, а з усього саду сюди прикотилися. Біля дерев’яної хати, фарбованої вохрою, стоять дві жінки і чоловік. Старша жінка в зеленій безрукавці, накинутій на полотняну блузку, у грубій сірій спідниці, молода — у блакитній сукні із застібнутим біля шиї мереживним комірцем і широкими напускними рукавами, в чорних черевиках-«румунках» із сірою смужкою хутра. Високий молодий чоловік — у темно-синьому піджаку і світлій сорочці. Він стоїть між двома жінками й обнімає їх за плечі.

Ця молода жінка… Це ж я! Я? Ні, це Віра. Але тепер у неї на руках дитина. Немовлятко в білому згорточку, перев’язаному блакитною стрічкою, личко закрите ріжком покривальця. Блакитна стрічка… Отже, це хлопчик. Усі троє дорослих приязно усміхаються мені, але хвіртки не відчиняють. Прошу їх: «Відчиніть! Я ж прийшла до вас!» Вони не відходять від хати — лагідно дивляться на мене і привітно махають мені руками. Тільки тепер до мене доходить: це не вітальні, а прощальні помахи. Жінки та чоловік ніби наказують мені йти далі. Але я не хочу проходити мимо. Не хочу — й усе. Я ж прийшла сюди, до них. Та хвіртка — наче цвяхами до