Надія Павлівна Гуменюк - Енна. Дорога до себе

руки накласти. Розумієш? Ти розумієш?! Роман після того жити не хотів, казав, це він мав загинути. Я тільки хотів дізнатися, як ти живеш, чи є в тебе сім’я. Роман не повірив, коли я йому зателефонував. Сказав, це неможливо, це не можеш бути ти, бо ж ти померла, майже кожна людина має двійника, отож і я, мабуть, зустрів такого. Але ж ти — не двійник. Ти — це ти. Тепер я це точно знаю. А він наказав: навіть якщо це справді ти, але в тебе хтось є…

Відчуваю, як у голові наростає біль. Виник десь посередині черепа, там, де сходяться всі нервові закінчення, і повзе, повзе на скроні, на чоло, на потилицю.

— Що вам від мене треба? Чого ви мене переслідуєте? Я не знаю ніякого Романа! Ви що, з іншої планети з’явилися чи з божевільні утекли? Дайте мені спокій!

На порозі палати — Вікторіо.

— О! Яка несподівана зустріч! Це ж той самий псих, що обмовляв Коперника й Галілея і брехав, що наша кореспондентка обіцяла надрукувати його маячню в газеті. Як він тут опинився? Ану вимітайся звідси, псевдовчений! Чого причепився до дівчини?

Чоловік, що назвався Владиславом, ніби не чує Вікторіо. Хапає мене за руку, благально дивиться і вперто повторює:

— Роман. Ро-ман! Чуєш? Роман Ружин! Із молодіжної газети «Грані». Ти не могла його забути! Не могла! Такого не забувають! Ти просто прикинулася, що забула. Ти корислива і хитра, як лисиця.

— Ні! Не прикинулась! Я не знаю ніякого Романа! І вас не знаю й не знала ніколи! — кричу йому в обличчя і хапаюся за голову, що ось-ось вибухне від болю.

— Нікчема, як і твій таточко! — він обвів мене зневажливим поглядом і пішов до дверей. Вікторіо — за ним.

У коридорі якась колотнеча.

— Що сталося? Хто це? — чую татів голос.

— Та псих один, — гарячкує Вікторіо. — Він уже до нашої редакції приходив, статтю про велику астрономічну помилку приносив. Уявляєте, Коперник і Галілей — невігласи від науки: насправді не Земля крутиться навколо Сонця, а Сонце довкола неї! А тепер чогось тут опинився, до Енни чіпляється, каже, що вона не Енна. Забирайся звідси! І спробуй ще хоч раз з’явитись у мене на горизонті!

— А ви, шановна, навіщо впускаєте чужих до палати? Хочете залишитися без роботи? — татів голос аж скрипить — знак, що він дуже сердиться.

Медсестра ледь не плаче, намагається виправдатися: цей чоловік просився побачити врятовану ним дівчину, сказав, що привіз її до лікарні після аварії. Нібито бачив, як вона виконувала розворот і заїхала в дерево. Врятував, значить. Бо якби вчасно не доставив, то вона справді могла б стекти кров’ю і загинути.

— А це ми ще побачимо — врятував він її чи сам мало не вбив! Може, для того й прийшов сюди, щоб довершити свій задум. Не випускайте його! Затримайте! Затримайте і негайно викличте бригаду з психіатричної лікарні! Негайно! — суворо наказує тато, вже не стримуючи люті.

— Руки геть від підданого її величності Мельпомени! Свободу мистецтву і митцям! — волає на всю лікарню дивакуватий чоловік, і його черевики вже відбивають прискорений ритм десь на нижньому поверсі.

Псих чи справді актор?

8

— Наша поранена журавочка прилетіла, нам весну-красну принесла! — радісно сповіщає Вікторіо, і враз стрімко відчиняються двері кабінетів, випускаючи в коридор увесь пишучий народ.

— Привіт, журавочко!

Журавочка — це я. Вже без милиць і гіпсу, але ще з ціпком. Ціпок ексклюзивний — із різьбленим узором по всій довжині та пташиною голівкою замість ручки. Єва замовила його в майстра, який проходив реабілітацію в її фізкабінеті. Лікарняний листок мені поки не закрили — тижні два-три треба походити на масажі та гімнастику. Але я так знудьгувалася за своїми, що тільки-но пригріло сонечко і місто скинуло льодяний панцир, — вирушила до редакції. Звісно ж, хочеться всіх побачити. Проте мій ранньовесняний візит має й інший мотив — мені потрібна автівка. Дуже-дуже потрібна.

Моя «Ладуся» вже відремонтована — спасибі Вікторіо, він справжній друг. Але кермувати самій та ще й у таку далечінь… А їхати доведеться неблизько — до стольного града Києва. Ні, не в гості до тата. Він навіть не здогадується про мій намір. А якби здогадався, то, мабуть, не дуже б зрадів. Сказав би своїм скрипучо-суворим голосом, що ще не час, що нічого мені там робити — якщо хочу з ним зустрітися, то краще вже він до мене приїде. Але зустрітися я планую не з ним.

Якщо чесно, то навіть трохи побоююся зустрічі з татом, бо перестала пити його пігулки. Хотіла перевірити, як буде поводитися моя бідна голова без них. Сигнал SOS не надходив. І я вирішила, що нічого марно отруювати печінку ліками, треба спробувати самотужки якось адаптуватися до життя. Вже стільки часу минуло — пора! Щоправда, тепер не знаю, як бути далі. Бо ночами все частіше сняться дивні сни. І навіть не сни — щось схоже на видіння. Незнайомі місця, обличчя, голоси.

Ось і минулої ночі. Тільки-но торкнулася подушки — зразу звідкись виплив старовинний замок. Власне, від замку залишилися хіба руїни. Вціліла тільки одна вежа з чорними очницями бійниць. В одній із них — соколине гніздо.