Галина Сергіївна Лозко - Українське язичництво

стільки слів, напрочуд схожих на санскритськії Чимало слів пам’ятки зрозумілі індійцеві при зіставленні їх зі словами сучасних індійських мов, серед них і бенгальської... Мені відкрилося багато спільного в культурі Русі та Індії. Я навіть не уявляв, що відкриття за відкриттям чекають мене при роботі... Робота над «Словом» була для мене відкриттям нової країни, напрочуд схожої на мою батьківщину. У Чернігові я почув весільні обрядові пісні українців, такі далекі від сучасних мелодій, але такі близькі до пісень, що й досі лунають на індійських весіллях. І тоді я запитав себе: «Чи випадково це?»17.

На цю спорідненість вказував і Микола Реріх. А видатний індійський історик, коментатор «Бхагаватгіти» Балгангадгар Тілак вважав, що основи ведійської культури започаткувалися саме в Україні 12 – 10 тисяч років тому.

Основа ведійської релігії – обожнювання сил природи, славлення радості життя, вшанування культу предків. Ці найголовніші риси мала релігія українців-русичів до прийняття візантійської віри – християнства.

Для нормального повноцінного життя людини необхідно відчуття радості, щастя, яке вона отримує як винагороду за страждання, важку буденну працю тощо. Таке щастя покликані приносити свята з їхніми обрядами, ритуалами, зустрічами з ріднею, «родом і народом» (вислів Володимира Шаяна), які супроводжуються піснями, танцями, священним вогнищем, ритуальними напоями. Почуття святості у ведійській релігії означало прилучення людини до космосу. Відчути себе частиною життя, живою клітиною величезного космічного океану, прийняти позитивний струмінь життєдайної енергії – саме до цього прагне людська душа, втілюючись у тілесному людському організмі. Богові присвячувалися пісні, танці, жертвоприношення і любовні втіхи. Таким було поняття святості як творчої сили, що несла просвітлення, енергію тіла й духу, такою була мета святкових богослужінь. Чи міг народ з такою гуманною релігійною культурою з власної волі прийняти чуже розуміння і святості як відречення від світу, штучного аскетизму, яким прославилися монахи-схимники?

Для українців прнродньою звичкою було уміння три мати тіло в доброму стані – купання, чиста сорочка не обхідні для того, щоб душа і тіло перебували в чистоті Як же могли українці сприйняти святість грецького ченця, який носив чорне вбрання, по кілька років не мився, жив у печері, постуючи, щоб наблизитися до Бога? ІЦо ж це за Бог такий, котрому потрібне відречення від того життя, яке він сам дарував людині?

Не дивно, що навіть тисячолітня проповідь відречен ня від світу не змогла витравити в душах українців жа гучу потребу свята, єднання з громадою, любові, волі, цінності життя. Свято дає людині духовне піднесення, без нього людина стає духовною калікою. Людина має жити синхронно з вібраціями космосу як ритмічний організм. У святковому настрої вона відчуває потребу у пісні, ритуальному танці, рухливих забавах, загальних веселощах, які чергуються з періодами буденної праці. Хаотичність і невпорядкованість життя руйнує тіло й душу. Цю одвічну мудрість знали наші предки, все життя яких було узгоджене з космічними циклами природи. Всі свята, приурочені до річних фаз небесних світил, покликані гармонізувати тіло й душу людини з божественними космічними ритмами природи.

Такий глибинний зміст мали ведійські вірування всіх арійських (індоєвропейських) народів.

Знання про умирання та воскресіння небесного Вогню (Світла Дажбожого) відоме в Україні близько 10 тисяч років. Поклоніння Великій Матері – родоначальниці всіх богів – було поширене вже у верхньому палеоліті: зображення цієї богині, знайдене експедицією Валентина Даниленка в 1974 р., красномовно свідчать, що саме з України цей культ поширився серед інших арійських народів. На малюнку чітко видно вишита сорочка Матері богів, її візерунок – це відома трипільська спіраль. названа пізніше меандром.

Спільні дослідження вчених з різних галузей наук переконливо доводять, що рослинний і тваринний світ, відображений у Ведах, це наша українська флора і фауна (степова зона від Карпат до Дону): дуб, верба, береза, бук, ведмідь, вовк, рись, лось, оса, бджола та ін. Все це ще раз підтверджує думки походження ведійської культури саме з території України.

Вірування давніх українців» як і всіх слов’ян загалом, можуть бути зрозумілі й реконструйовані з допомогою індоарійських паралелей.

У наукових колах досі не існує єдиного терміну, яким би можна було позначити священні гаї, віру наших предків перед прийняттям язичницька християнства. В літописах вона зветься богослужба поганством, а люди, котрі сповідують інші віри (як рідні, так і чужі), звуться поганими. Вперше ці слова вжиті в Римському акті 368 р. На думку деяких вчених, воно походить від лат. paganus, що первісно означало «селянин». Проте, на українському мовному грунті воно сприймалося як щось гірше, протилежне хорошому і вживалося в значенні відсталого, темного, дикого тощо. Хоча значення цього слова в українській мові значно ширше і точніше, ніж латинське передає зміст трагедії, яку пережили наші предки. Слово поганство стоїть в одному ряду зі словами, що мають корінь ган-: гана, ганьба (осуд, сором); ганити; поганити (засуджувати, лаяти, соромити), поганий; поганин (той, якого засудили, осоромили). Тобто віра наших предків була споганена (зганьблена). Якщо словом поганство широко користувалися руські літописці-християни, то це ще не означає, що цей термін прийнятний нині. На жаль, багато вчених в Україні Я за кордоном досі використовують його.

Українська наукова література нашого часу користується терміном язичництво. Значення його також потребує дослідження, адже існують часом абсолютно протилежні думки. Так, наприклад, Михайло Драгоманов вважав, що «язичницький» означає національний, крайовий народний (тобто рідний для народу).18 Митрополит Іларіон висловлює іншу думку: за своєю етимологією воно означало саме «чужу віру» (первісно чужий «язик»), тобто те, що в греків та римлян означало «варвар» (чужинець).19 Словники староукраїнської мови XVII ст. фіксують значення слова «язик» як «народ». Цікаво, що грецьке слово ξυνίχόζ (етнічний) має тлумачення «племінний, народний, язичницький» і походить від грецького ξνοζ, щo означає «звичай». За ЕСУМ можна узагальнити, що первісне значення слова язичництво – «віра племені людей, пов’язаних спільним звичаєм і спільним походженням»20. Отже, в слові язичництво немає нічого образливого. Лише тисячолітнє християнське паплюження народних вірувань стало причиною того, що цілі покоління українців соромились своєї рідної віри, називаючи ТІ штучним терміном «дохристиянська». Слово «народовір’я» нині також не передає суті поняття, оскільки мова йде про народ, який є переважно християнізованим.

Писемних джерел з давньої віри залишилося мало. Тисячолітня боротьба християнства з національними вірами призвела до знищення стародавніх письмен, в яких були зібрані руські релігійні тексти. Нам лишилися тільки негативні описи язичницьких свят, внесені ченцямихристиянами до літописів. Пам’ять народу зберегла безліч обрядових пісень та замовлянь, які в давні часи були молитвами. Маємо також відомості про те, які книги волхвів знищувалися служителями церкви: «Острологія», «Звездочот», «Громовник»,