Оксана Ігорівна Усенка - Все правильно

настрою, коли ти не сидиш як кущ, а здатен відправитись кудись далеко- далеко, знайти, зустріти щось нове, відчути повноту життя…

Київ, Ужгород, Черкаси, Москва, Пітер…- Ліза задумливо роздивлялась розклад руху поїздів… Один рядок якось дивно виблискував, и Ліза підійшла ближче, щоб роздивитись – він був чи то вкритий чимось люмінесцентним, чи то якось по-іншому повернутий – але рейс на Пітер, прикував її увагу. Що вона знала про далеке північне місто сусідньої країни? Що то місто-герой, що пережило страшну блокаду за часів другої світової війни, що побудовано на болотах Петром I, що вважається культурною столицею… І мабуть більше нічого… А, ну, і пісня з фільму «Бандитський Петербург» їй подобалась, хоч сам кінофільм вона до пуття і не бачила. Бачила лише сумний кінець. Дивне місто, овіяне романтикою і сумом, цікаво було б колись до нього поїхати, відчути його настрій, доторкнутись до його історії, душі…

-Ліза, не кидай мене саму, а то на мене вже маслянистим оком поглядає якийсь чолов’яга з сусіднього ряду. Точно якийсь маніяк чи збоченець. – пробурмотіла, підійшовши, Катя. Ліза кинула погляд на чоловіка що наполохав подругу і посміхнулась.

- Катя, в тебе багата уява, той дядько просто уважно слухає об’яви і схоже збирається на свій потяг.

Чоловік, наче на підтвердження її слів, піднявся і, зібравши клунки, попрямував на вихід.

-Як ти це робиш?- закотила очі Катя.

-Що?

- Я готова була заприсягтись, що він на нас зиркає та щось задумав, а варто було тобі його показати, як він перетворився на найбезпечнішого дідугана на світі, хіба що, пиріжками нас не пригостив!

-Так він і є таким. Дивись, яка в нього трохи непевна, але явно добра посмішка- Ліза привітливо посміхнулась чоловікові що саме проходив повз них.

- Щасливо доїхати, дочки. - кивнув приязно чоловік і почимчикував на перон.

- Аякже…- Катя провела підозрілим поглядом незнайомця і потягла подругу до місць, що вони зайняли в залі очікування.- і всі інші цигани, бомжі і просто п’яні неадеквати мені теж ввижаються, та роблять непристойні пропозиції, чомусь рівно до того моменту, поки тобі їх не покажу… Але всеодно ти занадто безпечна! Я до цих пір з жахом згадую, як ти пішла до тих вокзальних вбиралень на самому відшибі! Так я розумію, що там безкоштовно, але ж самій туди йти, в ті, ледве освітлені заковулки! Хоч би кого в пару взяла!

-Катя…- розсміявшись відмахнулась Ліза, - не починай. Підвищена обережність, з якою Катя ставилась до оточуючого світу веселила Лізу. Бо подруга з якогось дива вважала, що то Ліза занадто безпечно себе поводить і от-от втрапить у халепу. І це при тому, що халепи супроводжували дуже часто саму Катю.

Десь, о третій ранку, коли вже очі у обох подруг взагалі почали злипались, Ліза підхопилась і почала Катю вчити танцювати вальс (треба ж якось втриматись і не проспати свій рейс!). Подруга, трохи ошаліла від такого підходу, але одразу прокинулась, і перестала з жахом здригатись, від думки, що може заснути на вокзалі. Побоювання Каті лише веселили Лізу, бо в неї самої настрій був чудовий і жодної небезпеки вона не відчувала – навпаки, вона чекала, як від поїздки так і від життя, чогось нового, цікавого, захопливого. Неймовірне відчуття повноти життя її переповнювало, і цим настроєм вона таки поділилась з Катею, яка під ранок перестала нервово озиратись, раз за разом намагаючись побачити когось, хто так і мріє образити двох мрійливих дівчат.

Подруги весело, в натовпі таких же бажаючих дістатись задешево до моря, атакували поданий на колію електропоїзд, а зручно влаштувавшись на дерев’яних лавах, спокійно заснули, ігноруючи навколишній шум. Принаймні, коли на під’їзді до кінцевої станції Катя розбудила Лізу, та відмінно виспалась і була оптимістично настроєна прокладати і реалізувати подальший маршрут до пансіонату.

Потрібний тролейбус прийшлось брати штурмом. Таке враження наче всі, хто приїхав з ними на електричці, всі вони намагались поміститись саме в цьому, одному тролейбусі, і інших вже просто ніколи не буде. Та поки Ліза думала, а чи не почекати наступний, Катя так азартно влилась в процес, що заледве не побилася з якоюсь старою бабунею, яка, спересердя від наглості дівчини, вирвала в студентки з рук валізу та викинула багаж з тролейбусу. Катю це не зупинило, і вона таки заскочила в перших рядах до транспортного засобу, переможно зайнявши місце. Щоправда її валізу прийшлось заносити Лізі (от і вирішили питання їхати чи не їхати), одночасно зі своєю, але то вже дрібниці. Вмостившись, Катя з переможним виглядом встановила біля себе валізу і показала язика бабуні, яку так розлютила. Ліза тільки розсміялась, побачивши цей, суто дитячій, підхід. Та і як потім з’ясувалось, їхати до автостанції було хвилин 15, тож сенсу в таких бойових діях не було жодного. Але ж скільки азарту!

Взагалі, дівчата їхали по незнайомому місту до абсолютно невідомого пункту призначення невимушено і весело. Якось, самі собою, знаходились люди, які вказували їм дорогу, якось, легко та дуже вчасно знаходився транспорт, тож вони на диво швидко, вже о 9 ранку, прибули до морського узбережжя, а саме до села Мелекіно, в якому розташовувався студентський пансіонат «Наука».

Вийшовши на зупинці, Ліза з насолодою вдихнула вологе солоне повітря. За спиною в них був високий глиняний схил, по бокам від зупинки зелені простори, а попереду, за будівлями на узбережжі іскрилось на вранішньому сонці море.

-Так, і де наш пансіонат? Чи отут посеред пустиря і будемо відпочивати?- критично промовила Катя, спустивши свою немаленьку валізу з автобусу.

-Там он щось попереду є – посміхнулась Ліза і закинула на плече доволі потерту дорожню сумку, яка їй дісталась «у спадщину» від щедрої троюрідної тітки.

- Ого, та туди ж з кілометр чимчикувати! Гей хлопці, то де тут «Наука»?- гукнула Катя до їх супутників, які також їхали до пансіонату і саме виходили зі старенького автобусу.

- Попереду. ЇЇ не пропустиш, у неї, ну, дуже промовиста емблема. Жоден студент не мине.

- Залікова книжка чи що?

- Просто книжка, ще й з моделлю якоїсь молекули. Майже вгадала,- посміхнувся один з хлопців і, закинувши свою сумку на плече, швидко попростував вперед.

- От, мурло, міг би і допомогти, - пробурмотіла Катя, беручись за ручку своєї валізи.

- Нащо ти так? В тебе