Андрій Гуляшки - Історія з собаками
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Якби ви почали отак допитуватися не в цій кімнаті, не в цій установі, яку я взагалі поважаю, я дав би вам парасолем по голові. Слово честі!
— Але зараз ви не де-небудь, а саме в цій установі, у моїй службовій кімнаті, тому прошу вас відповідати на мої запитання. Ви часом не займаєтесь науковою роботою у вільний час?
— А ви звідки це знаєте?
— Просто припускаю!
— Ну мене цікавлять деякі питання!
— Наприклад?
— Ви не фахівець і не зрозумієте.
— Ну та все ж!
— Я не повинен зраджувати своїх творчих таємниць. Навіть перед вами!
— Але ви раптом почали ходити до корчми. Як це сталося?
Мовчанка.
— Прошу відповідати!
— Я волів би не говорити, громадянине слідчий, на цю тему. Що я міг сказати з цього приводу, те вже сказав. Крім цього, більш нічого не знаю.
— Чому ви так несподівано вибігли з корчми?
— Не вибіг несподівано, а мене покликали до телефону.
— Хто покликав?
— Одна людина.
— Хто саме?
— Це моя особиста справа.
— Де живе ця особа?
— Не знаю.
— Отже, це людина не з нашого міста?
— Я не допитувався. Не маю нахилів слідчого.
— А куди ви пішли, залишивши корчму?
— Сів на автобус і зійшов на першій зупинці.
— А звідти?
— Звідти? Нікуди. Залишився на зупинці й розмовляв з Людиною, яка мене покликала.
— Де розмовляли?
— Надворі.
— Не схоже, щоб ви розмовляли надворі. Ви повернулися до корчми в сухому чи майже сухому одязі, а надворі лив дощ,
— Ми зайшли в під'їзд. Це вас влаштовує?
— Скільки часу ви розмовляли з тією людиною?
— Хвилин із п'ять.
— Ви ще кудись ходили?
— Не ходив. Повернувся назад до корчми.
— Не може бути! Бракує близько двадцяти хвилин.
Мовчанка. З обличчя Прокопія Сапарева було видно, що йому дуже прикро.
— Може, й бракує. Я їх не лічив!
— Це не відповідь, громадянине Сапарев. Навіть зовсім неписьменна людина знає, що три плюс три, плюс п'ять не дорівнює тридцяти двом.
— Ну то й що? — Прокопій нахилився до слідчого і підкреслено зухвало повторив: — Ну то й що з того, що не дорівнює тридцяти двом?
— Три хвилини на дорогу до першої зупинки й три хвилини на дорогу назад становлять шість хвилин. На зупинці, кажете, розмовляли п'ять хвилин. Ну гаразд. Все це складає одинадцять хвилин. Ви пішли о шостій двадцять вісім і повернулися о сьомій нуль три, отже, вас не було всього тридцять дві хвилини. Ви даєте звіт за одинадцять хвилин, а куди поділися решта двадцять хвилин? Ось що мене цікавить! І з усією серйозністю прошу вас не ухилятися від запитань. Розповідайте!
— Мабуть, я розмовляв зі своїм знайомим не п'ять, а двадцять хвилин. Коли розмова цікава, не помічаєш, як летить час.
— Послухайте, громадянине Сапарев, невже ви не розумієте, що у ваших інтересах довести з усією вірогідністю, називаючи й імена свідків, як і де ви провели час між шостою годиною двадцять вісім хвилин і сьомою годиною три хвилини.
— Їй-богу, не розумію.
— Чи вдаєте, ніби не розумієте?
— Замість загадувати загадки, ви б краще самі пояснили це питання.
— Якщо ви, громадянине Сапарев, не доведете з посиланням на свідків, де були від шостої години двадцять вісім хвилин до сьомої години три хвилини, то свідчення вахтера бая Стамо можуть бути фатальними для вас! Розумієте?
— Тільки не лякайте мене, прошу! Як це будуть фатальними? Скажімо, мені щось спало на думку, і я після роботи зайшов у відділ щось перевірити. Хіба за таке вішають? Або, наприклад, забув повернути ключа вахтерові — невже за це можуть посадити до в'язниці?
— А що коли ваші відвідини збіжаться, наприклад, з витоком таємної інформації?
Цього разу мовчанка була довшою, на самовпевненого Прокопія мовби вилито відро крижаної води. Його обличчя втратило зухвалість, а очі — сірий блиск. Мефістофель зів'яв, згадавши, що він вигнанець із раю і що остання битва з богом закінчилася не на його користь.
— Я не ходив у відділ і нічого мені не спадало на думку! — сказав Сапарев. Він жовчно посміхнувся і заговорив, але зовсім не тим войовничим тоном, яким хвилину тому запитував: «Хіба за таке вішають?» Прокопій промовив: — Якби ви поза цими стінами бодай натякнули мені, що я можу бути причетний до якогось ВИТОКУ інформації, повірте, клянусь пам'яттю предків, я неодмінно торохнув би вас по голові своїм старим, але ще міцним парасолем!
— Не кляніться, це анітрохи не полегшить справи, а докладно розкажіть, куди ви ходили і що робили від шостої
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія з собаками», після закриття браузера.