Андрій Гуляшки - Історія з собаками

— Ви будете готові до обіду?

— Сподіваюся, — ухильно відказав майор.

— Не сподівайтеся, а роботу робіть, — суворо кинув полковник, кашлянув і швидко вийшов.

Коли його чіткі кроки затихли в коридорі, Авакум знову пустив гарне кілечко, помилувався ним трохи, а далі промовив до слідчого: — Я попросив би вас найбільшу увагу звернути на те, де був Прокопій Сапарев від шостої години двадцять вісім хвилин, коли вийшов із корчми, до сьомої години три хвилини, коли повернувся.

— Врахуйте, що він повернувся майже сухий, а злива почалася ще до шостої двадцять вісім, — зауважив капітан Петров.

— Не забуду, — кивнув майор Іванов.

— Ви добре знаєтеся на таких справах, спробуйте знайти ще якусь ниточку, — приязно всміхнувся Авакум. — І дуже вас прошу — без упередження! Поки що винних немає. Зрозуміло?

Капітан Петров вимкнув лампочку — і на телеекрані з'явився кабінет слідчого, столом до «глядача». За столом сидів майор Іванов, акуратний, зачесаний на проділ, з лагідними оксамитно-карими очима, тонко окресленими гарними устами й гострим, ледь випнутим підборіддям. Праворуч від нього в зручному шкіряному кріслі сидів інженер Прокопій Сапарев. Його похмуре мефістофелівське обличчя ще більше спохмурніло й видовжилося, а задумливі темно-сірі очі блищали, як поліровані; їхні зіниці випромінювали сіре неприємне світло. Довге волосся було розкуйовджене, й густе пасмо закривало все праве вухо.

— Запалите? — майор Іванов простяг йому портсигар.

— Дякую! — труснув головою Прокопій. — Ви дуже люб'язні, але, якщо дозволите, я запалю свою.

— Як хочете. Прошу, ось сірники. Отже, о котрій годині ви вийшли з заводу?

— Та я ж уже казав, хай йому чорт, — о шостій годині дві хвилини. Будьте ласкаві записувати, щоб не повторювати того самого по кілька разів.

— О шостій годині дві хвилини рушили до корчми, а о шостій вісімнадцять прийшли туди, витративши на дорогу полем шістнадцять хвилин.

— То й що?

— Ви покликали колег чи вони самі пристали до вас?

— Ні те ні друге. Просто рушили так, усі разом.

— Попередньо домовившись?

— Як звичайно. Від якогось часу ми ходимо туди разом.

— Відколи ж, точніше?

— Ну, цього я не відзначив у календарику, хай йому чорт!

— А може, таки згадаєте?

— Ну, скажімо, відтоді минуло з місяць-півтора, якщо це вас так цікавить.

— А дощ уже йшов, коли ви рушали з заводу?

— Ні, тільки хмарилося. Дощ, захопив нас під самою корчмою.

— Кажете, почали туди ходити з місяць чи півтора тому. Кому з вас трьох першому це спало на думку? Може, вам?

— Напевно мені.

— А чого саме до цієї корчми?

— Може, тому, що вона найближче до заводу.

— Коли ви вперше побували в корчмі?

— Два роки тому, коли мене призначили начальником конструкторського відділу.

— А потім не ходили аж до минулого чи позаминулого місяця?

— Не ходив, хай йому чорт!

— Чого ви без кінця сиплете чортами?

— Бо ви мене допитуєте, наче підозрюєте хтозна в чому.

— В чому підозрюю?

— Звідки мені знати?

— Заспокойтеся, громадянине Сапарев. Я вас не підозрюю ні в чому. Отже, почали відвідувати корчму місяць-півтора тому. Ну гаразд. Що ж такого сталося у вашому житті в той час, що вас потягло до корчми?

— Нічого такого не сталося. Моє життя рівне, як струна.

— А все ж? То не ходили до корчми, а це почали вчащати. Чому?

— Я неодружений. Треба ж кудись ходити.

— Та звичайно. А куди ходили раніше?

Мовчанка. На агресивному обличчі Прокопія майнула тінь збентеження. Надто самовпевнений студент прийшов на іспит, а професор несподівано поставив йому дуже важке запитання.

— Часом гуляв за містом, а то йшов просто додому. Інколи ходив у кіно.

— Йшли просто додому, кажете? Мені здається трохи дивним, аби молодий чоловік ішов просто додому. А що ви робили в той час? Читали?

— Та ні, я не гину за читанням. Грав у доміно з господинею, а точніше, з її дочкою.

— З дочкою?

— Вона майже сліпа.

— А як же вона грає?

— Навпомацки.

— Он як! А де саме за містом ви найбільше любили гуляти?

— Частіше ходив дорогою, що веде на південь, до виноградників.

— Родопська дорога.

Прокопій кивнув головою.

— Але ж не можна все грати в доміно, хай навіть і зі сліпою дівчиною! А що ви ще робили вдома?

— На якого дідька вам здалося копатися в моєму приватному житті? Воно вас так цікавить?

— Уявіть