Леся Бернакевич - Скелет у шафі

справ, не давали заснути і скрізь встромляли свого носа: дегустували ковбасу, принюхувалися до хліба, хотіли переконатися, чи Світлана пересолила зупу, і взагалі, поводилися так, мов би нічого у житті не бачили. Не дивно, що їхня велика родина раз-по-раз була у траурі: одне втопиться у баняку з борщем, інше дістане опік останнього ступеня від електролампочки. В таких випадках Світлана упівголоса читала мораль їхнім родичам, які залишилися жити: «Ну що з вас виросте, коли ви вже навіть тепер такі невиховані!?»

Ось і тепер, подумавши, що то – хтось із співплемінників набридливих мух, Світлана спробувала його зігнати, і потерла палець об сукню. Але, на превеликий жах відчула, що істота неабияк зацікавилася нею, бо впилася в її шкіру і випустила жало. Крохмальська побачила, як у траву скотилася бджола, на тілі якої чомусь були сірі, а не жовті смужки. І тут же її рука миттєво розпухла по самісінький лікоть. Кінцівку розперло так, що вона, здавалося, в цю ж мить трісне і розлетиться на шматки. «Якби це сталося в місті, то купила б у аптеці йоду та й намалювала б на лікті сіточку, – подумала Світлана, – а тут як на безлюднім острові, доведеться пропадати». Від переляку вона закричала. Ще не встигла стулити рот, як почула за спиною…чиїсь кроки.

Це був отой невеличкий сусід, що піднімав копицю на вила.

– Шершень, – долинув його голос. – Торік нашу поштарку один вжалив у ногу так, що вона мусила декілька днів ходити босоніж, ні один тапок на ступню не налазив. А дочку голови сільради навіть відвезли до лікарні: опухла від вух до п’ят. Так що вам ще дуже повезло…

– А чого ви вирішили, що то кричала я? – спитала Світлана. – І взагалі, я вас не кликала. «Оце нав’язався, – подумала роздратовано. – І що ж – я тепер мушу вітатися з цим типом, інтелект якого колихається між пляшкою горілки і бутербродом з маргарином та часником? І який, якщо навіть щось і читає, то хіба що обгортки від цукерок?

10

«…Усі обертівці, якщо поглянути на їхні портрети в далекому дитинстві, були гарними, але згодом пережили мутацію і тепер – в’ялені, бідні на зуби, з виведеними із ладу хребтами, розтягнутими руками, з вичавленими щоками, деякі частини їхніх зужитих тіл доведені до такого стану, що відновленню не підлягають, а роти позападали, як у горбуші – після любовних утіх. Тутешні діти – їхні точні зліпки, хоча й нічогенькі, але потріскана шкіра на руках і ногах, облуплені носи та торжество карієсу у їхніх ротах засвідчують, що вони ще до тридцяти літ встигнуть назбирати хвороб, як грибів – у лісі. Але цьому є своя причина. Людей, які би так зневажали власне здоров’я, я ще не зустрічала, – доводила до відома Трусевича Крохмальська уже в іншому трактаті. – Як обертівці можуть зберігати свіжість, коли не мають звички мити руки перед тим, як сідати до столу, і однією і тією ж ложкою їдять і зупу, і кашу? В цій місцевості, де рідко хто доживає до плоскостопості четвертого ступеня, ще й висміюють кожного, хто дотримується правил гігієни, вважають такого чваньком, який таким чином хоче підкреслити свою винятковість. Я спробувала пояснити їм, що руки потрібно мити, бо на них – мікроби. «Ці мікроби нам не заважають», – відповів мені один дотепник.

Також у цьому ареалі не звикли бланшувати огірки, зірвані у городі, як і сливи та яблука, підібрані в саду у траві. Обітруть фрукта власною сорочкою чи фартушиною і тут же хрумкають.

Але якби навіть обертівці дотримувалися всіх правил гігієни, то й тоді б їх ніхто не зміг записати в довгожителі: машина з лікарні швидкої допомоги встигає добратися в ці непролазні хащі до потерпілого аж на його… сороковини.

У місцевих мешканців, уявіть собі, немає звичаю приймати сонячні ванни, які тут вважають за витрибеньки. Зрештою, засмагати обертівцям на лежаку – зайва річ: вони за роботою у полі досягають такого рівня загару, що проти них негри можуть зійти за білих людей. Удень гнуть спину на колгоспних полях, як у давнину кріпаки – на панщині. А коли поночіє – виходять на лани брати платню, хтось повертається із відром картоплі, якій тут поклоняються, хтось – із в’язанкою соломи. А кому бракує сил, то той лише виповзає з хати бодай поглядіти заздрісно.

Кожний із місцевих мешканців схиляється перед всілякою живністю. Кури в них – на доброму рахунку, а свиня – ця взагалі у великій пошані. Наприклад, коли чоловік дорікнув листоноші: «Ти напартолила такого борщу, що його не стане їсти навіть наша свиня!», то дружина йому відповіла: «А ти, дідьку, себе до свині не рівняй!» І її можна зрозуміти: свині немає вже два роки, а сало ще й досі їдять. Тож не дивно, що наша листоноша має звичку спершу нагодувати порося, а вже тоді – чоловіка. Але найбільший в Обертівці – це культ корови! Тільки для неї й живе обертівець, розбещує її розмаїтими марципанами, своєрідні салати для неї кришить. А про себе зовсім забуває і обідає в останню чергу, нерідко стоячки та й то невибагливою їжею: підтримує тісні стосунки із картоплею та кисляком, гризе сиру цибулю, наче Буратіно, прив’язаний усією душею до вареників, а за найбільші ласощі йому тут служить хліб, вмочений у воду і посипаний цукром.

Сподіваюся, я ніколи не візьму прикладу із цих сповідників печерної епохи.

З повагою Крохмальська…» 11