Леся Бернакевич - Скелет у шафі

таки в тутешніх мешканцях, які мають погану славу, бо є, м’яко кажучи, патологічно велелюбними. І тоді я згадала дивні розмови, свідком яких випадково стала ще в автобусі, а також на вулиці. Наприклад, ця ж Зоня Цидулка, вона уже забула, скільки літ її чоловіку, але твердо знає кількість його коханок. А коли я запитала в неї, чи вона ходить до лісу, то вона сказала, що вже – ні, хіба що тільки по дрова. Хоча у нас здавна усталилась думка: село – це цнота, а місто – розпуста, проте Обертівка у цьому плані – виняткова. І ця генетична особливість її мешканців передається від покоління до покоління, як сімейна реліквія, як культурна спадщина. Ніде правди діти, таки важко знайти в цьому ізоляті хату, де б чоловік не стрибав у гречку, а дружина не наставляла б йому роги і не народжувала б йому дітей, зазвичай схожих на… студентів, які улітку приїжджають до колгоспу на практику. Я переговорила з багатьма старими людьми і довідалась, що добра половина дідусів та бабусь не знає, чиї вони нащадки, а тут уже й внуки не дрімають, переймаючи естафету від своїх предків і вирощуючи собі подібних. Приймаки в Обертівці трапляються рідко, бо обертівчани одружуються лише зі своїми. Вони кажуть, що мешканці із присілків не надто рвуться породичатися з носіями таких неблагополучних ДНК. А ті, хто спарувався із тутешньою дівкою чи парубком (що трапляється дуже рідко!), каються і оплакують свою загублену молодість.

Ось чому в цьому селі – така висока народжуваність! Уся причина – в шаленій крові обертівців, які самі про себе кажуть жартома, що вони не дотримуються шостої заповіді. «У нас часом деяка жінка сама не знає, від кого у неї те чи інше дитя, і придивляється, в кого вдалося, бо тільки так і може вирахувати тата», – завершила нашу розмову Зоня Цидулка. А тепер я буду досліджувати, чим збуджують тамтешніх чоловіків їхні жінки, які не випробовують ніг високими обцасами, не культивують довгих нігтів і їм навіть на думку не спадає прополювати брови. Коли на дворі – сльота, то малеча, старі баби й жінки виводять корів на дефіле, замотавши ноги в онучі, у гумових чоботях і під цератовою накривкою – ансамблем, що, як можна здогадатися, має передавати дух колоритної культури усієї округи. У негоду тут стає так холодно, що якщо у місті її ще можна перебути у светрі, то в Обертівці зодягаються наче на поселення до тундри.

До речі, в обертівців вважається непристойним для жінок – сидіти у гостях вперемішку з чоловіками. Вони розміщуються рядком напроти мужчин і тільки вдають, що їдять.

Взагалі, жінку в Обертівці розглядають, як робочу силу. (Адже люди там ще досі користуються сокирою, серпом, мотикою та сапою, як їхні предки доби неоліту. Наче й не минало десять тисяч років). І якщо вона не може втримати в одній руці тридцять кілограмів цементу під дощем, то у неї немає шансів вийти заміж. І взагалі, тут повнота тіла – це ознака здоров’я, а не діабету чи ожиріння, як вважають у місті. Рівно ж і щоки червоного кольору тут є символом життєздатності, а не гіпертонії.

Обертівчанки не носять обручок. Зате у більшості – зуби зі щирого золота. Навіть молоді дівчата коронують благородним металом бодай один передній різець, який ще не встиг зіпсуватися. Це є не лише криком тутешньої моди, а й ознакою заможності.

Одне слово, тут загадка на загадці. Але як тільки що-небудь виясню, то неодмінно дам про це Вам знати у наступній науковій розвідці. Бувайте.

З повагою Крохмальська». 9

Виславши кореспонденцію до Львова, Світлана почалапкала на город – саджати цибулю. Захоронила у першій грядці сіянку і розпрямилася, аби після такої важкої процедури відпочити в затінку. Бо уже почала на сонці з одного боку підгоряти, як пиріг у духовці. Також хотіла дати відсіч комарикам-чубрикам, які не розуміли, що заважають їй. Аж раптом загледіла на сусідній ділянці аборигена чоловічої статі. І, пригадавши розповідь Зоні про обертівчан як про дуже темпераментний народ, пирхнула від сміху.

Це був не той мужчина, за якого жінки видряпують очі своїм суперницям. Навіть важко було уявити, щоби цей непрезентабельний суб’єкт, який був одного росту зі своїми вилами, міг виступити в ролі звабника. «Можливо, він покоряє тутешніх жінок своєю зручністю у господарстві, бо хіба ж не вигідно таку шпротину носити при собі?» – подумала Світлана.

Наче відгадавши її думки, портативний тубілець підняв на вила цілу копичку, як Світлана виделкою – пучок макаронів, і переставив її на рядно. Крохмальська тут же згадала, що ні один чоловік не брав її на руки, боячись підірватися. «А цей зміг би, якщо так легко зрушив стіг… «Ти збожеволіла!» – дорікнула вона сама собі і, щоб прогнати непотрібні думки, почала переконувати себе, що цей хрущ здійснив свій вчинок без потреби: «От такий собі хлопчик-мізинчик, що розтягує себе на Геркулеса. Але якщо чоловік вже нічого не може, а тільки переносити стіжки, то хай переносить», – подумала презирливо. Проте так і не змогла витравити з голови цей кумедний епізод. Бо кураж куражем, але не кожному під силу така важка атлетика, що на неї спромігся цей рідкісний екземпляр.

Світлана нарвала у саду вишень, запила лимонадом «Буратіно». Що за компот у животі розпочався! Нараз відчула на великому пальці лівої руки комаху.

Взагалі, ці кузьки псували Світлані настрій уже з її перших хвилин в Обертівці. Їй досі в житті не доводилося бачити такої маси двокрилих, і ось тепер вона мусила розділяти життєвий простір з цими занудами, які тут почували себе героями дня. Звикнувши жити на всьому готовому, представники цього егоїстичного племені вимагали до себе великої уваги, відривали від