Святослав Караванський - До зір крізь терня, або хочу бути редактором

пригодами – хай як важко їх долати – дарує мені насолоду”. ЗАКАЧАЄШСЯ! чи УМРЕШ!?

“Приходьте до мене, – закликає гуморист своїх знайомих – я маю такий апарат – закачаєтесь!”. Усі ми знаємо: гумор – штука серйозна. Але стислість не шкодить і гумору. Що стисліше гумористична розповідь, то влучніше вона ціляє “в десятку”. Слово закачаєтесь ужито тут для комічного ефекту. Ефекту досягнуто – нема слова – але яким коштом? Автор запозичив у сусідів довжезну форму, коли ми маємо свою коротшу. Редактора бракує цьому автору! Ще й добре підкутого! Та на жаль, цей автор – сам редактор. Сам п’ю, сам гуляю. А шкода, бо Редактор “закачав” би слова гумориста по-іншому: “Приходьте до мене, я маю такий апарат – умреш!”.

КВАЛІФІКОВАНИЙ чи ПІДКУТИЙ?

Любов до іноземних слів часом шкодить стислості викладу. Щоб не стати жертвою іноземної довгомовности, не забуваймо, що майже всі позичені слова мають у нашій мові своїх “близнюків”, і то часом коротших від заморян. Візьмім слово кваліфікований. Дехто скаже: “То й як його замінити? Не маємо ж ми слів кваліфікувати й кваліфікація. Не викаблучуймось і терпімо заброд”. Те, що без позичок не обходиться ні одна мова, доводити не треба. Часом же, коли є можливість замінити над міру довгого іноземця, а автору треба підігнати текст під певний параметр, тоді нема чого молитися на чужака, краще дати йому по шапці. Має поширення в нашій мові слово підкутий. А походить воно з виразу підкутий на всі чотири, попервах ужитого до коня, а потім перенесеного і на людей. Пише радянський класик: …читаю, вчусь…. Одним словом, підковуюсь на всі чотири”. Засвічені слова в устах сучасника обернулися б на здобуваю кваліфікацію. Коні тепер не в моді ні підкуті, ні непідкуті. Аж це не боронить нам вживати “кінську” лексику. У наш електронний вік ми досить часто чуємо “Дарованому коневі в зуби не дивляться” або “Кінь на чотирьох ногах, і той спотикається”. Тільки не зрозумійте мене, що я закликаю замість слова кваліфікація казати підкутість-на-всі-чотири. Боронь Боже! Але часом у тексті, де йдеться про кваліфікованого майстра, варто заради стисло- й легкомовности називати його підкутим майстром.

АБИ ЛИШЕ чи просто АБИ?

Пише молодий критик “…шкода людини, яка змушена щось… вигадувати, аби лишень триматися на плаву…”. Чи не є тут частка лишень паразитом? Таж слово аби в українській мові – не в київському койне – саме і має значення щоб тільки або щоб лише. Згадаймо приказку “Хоч гірше, аби інше”. Аби тут – як і в питомій нашій мові – якраз і значить щоб тільки. Але через надмірне, а часом виключне вживання сполучника аби у значенні щоб, питоме значення слова аби починає стиратися з пам’яті носіїв київського койне, і вони для передачі значення аби (Аби день до вечора. Словник Грінченка) змушені казати аби лише (Аби лише день до вечора). Тут стислість у програші. Слова критика, наведені вище, після скорочення мають виглядати так: “…шкода людини, яка змушена щось… вигадувати, аби триматися на плаву”.

ДОСТАТНЬО ЛЕГКО чи ДОСИТЬ ЛЕГКО?

Слова досить і достатньо – синоніми. Але це не значить, що вони абсолютно взаємозамінні в усіх випадках мовлення. Їхнє вживання корегує мовний смак і легкомовність. У живій мові просто нема як сказати “Це достатньо легко зробити”. Натомість ми кажемо “Це досить легко зробити”. Правда, достатньо легко (дешево, цікаво) досить легко написати, і це проходить без труднощів у більшості українських видань. Я готовий битися об заклад (і виграю у 90 випадках із 100), що той, хто полюбляє довші форми замість коротших, вживає українську мову лише на письмі, бо сказати “Я купив достатньо цікаву книжку”, в україномовця не повернеться язик. Таку мову народ нарік повстяною. Тож, коли я читаю, що “в Польщі та Україні достатньо розумних… людей”, мене бере сумнів щодо вірогідности цього твердження, і я сам собі кажу: “Мабуть таки не досить”.

* * *

Під завісу хочеться побажати українській творчій еліті – більше уваги приділяли стислості викладу своїх непересічних думок.

10. ДІЄПРИКМЕТНИКОВІ “СТРАДАНИЯ”

Серед україномовців нема єдиного погляду на вживання дієприкметників типу читаючий, благаючий у ролі прикметників: хвилюючий фільм, караючий меч. Сказати, що ці форми неукраїнські і тому їх не варто практикувати, значить обмежити лексичні можливості мови. З другого боку, пошук заміни цим формам іде на користь мові теж, бо збагачує її на синоніми. Ще з іншого боку глянувши, не треба забувати, що вжиток цих форм у дієприкметникових зворотах: хвилюючий громаду фільм, караючий ворогів меч навіть в УССР визнавали за ґандж. А що пересічний мовець та й писець не дуже підкутий у тонкощах, де прикметник, а де дієприкметник, то в україномовних колах існувало неписане правило уникати цих форм узагалі. Не беручи під захист цього правила, наведу приклади, коли заміна дієприкметникових форм покращує й унаочнює написане.

Іноді для заміни активних дієприкметників теперішнього часу цілком підходять дієприкметники минулого часу: побутуюча форма = поширена форма. Іноді стає в пригоді іменник: початкуючий ілюзіоніст = новачок-ілюзіоніст або початківець-ілюзіоніст. Може бути корисною і стилістична переробка тексту.

ВИРУЮЧИЙ, ПАЛАЮЧИЙ чи РОЗБУРХАНИЙ, РОЗПАЛЕНИЙ?

Пише поет:

Схрестилися і “слава” і “ганьба”,