Богдан Іванович Сушинський - Ріка далеких мандрів

Якийсь час ми мовчимо, думаючи кожен про своє.

— Гаразд, берися за роботу, — першим порушив мовчання Роман. — У нас обмаль часу. З дня на день має надійти виклик із кіностудії — і доведеться все кидати.

— А шкода кидати таке, правда? Навіть заради кіно.

— Нічого не вдієш: у кожного своя мрія. І я не хочу, щоб довелося зізнаватися колись перед сином, що моя мрія теж не здійснилася. Гордості в такому зізнанні небагато.

Не слід було Чорногорі казати так. Після його слів мені стало прикро за батька. Не треба було йому розповідати про свою невдачу чужій людині.

Кілька хвилин мовчимо. Чорногора старанно працює стамескою, а я вдаю, ніби уважно стежу за його рухами. Хоча насправді думаю про батька. Чому ж він раніше ніколи не говорив про свою мрію? Невже соромився? І невже я теж не зможу стати скульптором чи різьбярем? А стану будівельником, як батько? Але хіба я мріяв про те, щоб стати скульптором або різьбярем? Хіба це було моєю мрією?

— Як ти думаєш, сам я зміг би завершити ці скульптури?

— Сам? Не знаю, хоча… Міг би, напевне…

— Отже, не віриш, що зміг би, — безжалісно підсумував я. — Скажи, а чому ти сам не вступив хоча б до художнього училища, а подався до будівельного, як колись — мій батько? Теж відступаєшся від своєї мрії?

— Тому що подобається будувати, — відповів він, знову помовчавши. Але мені здалося, що мовив він це занадто невпевнено.

— Але ж мріяв стати скульптором?

— Чому ти так вважаєш? — всміхнувся він, розуміючи до чого я хилю.

— Адже мріяв, — наполягав я на своєму. — Навіщо ж тоді робив би ці скульптури?

— Звідки тобі знати, малий, про що я мріяв? А те, що я маруджуся тут над деревиною, — ще нічого не значить.

— А я знаю, чому ти не пішов учитися на скульптора, — мстив йому за батька. — Тому що злякався.

— Що-що? — вражено перепитав Роман. — Хто це тобі сказав, що я злякався?

— Сам знаю. Злякався, що виявишся нездарою. Що з тебе ніколи не вийде хорошого скульптора. Так само як свого часу злякався і мій батько. Багато людей, мабуть, так ніколи й не зможуть стати тим, ким мріють, тому що бояться своєї мрії. Раніше я не замислювався про це, але тепер…

— Фі-ло-соф! — безтурботно і поблажливо якось розсміявся Роман. — А за батька не ображайся. Зізнаюся: я казав твоєму батькові, що не варто розкривати своєї таємниці перед тобою. Він не послухав мене — і от, наслідки… Не знаю, вийшов би з мене врешті-решт скульптор чи ні, але я своє покликання знайшов: хочу стати каскадером. Каскадером-професіоналом. Ти знаєш: я вже знімався в кіно.

— Дивно, я чомусь навіть забув про це.

— А я — ні. Якщо зйомки фільму, на який мене запрошують, виявляться вдалими, я, мабуть, взагалі кину інститут. Знаєш, що таке каскадер у пригодницькому фільмі? Скільки спритності вимагає іноді один-єдиний трюк, який на екрані триватиме тільки мить. І скільки ризику…

Я не сперечався. Так, про те, щоб зніматися в кіно, мріяти завжди варто. Але зараз мене хвилювала не слава кіноактора чи каскадера. І тому, дещо, повагавшись, я все-таки запитую:

— Скажи, а може бути таке, щоб мрія батька передалася синові? От батько мій хотів бути скульптором, але не став. То, може, обов'язково повинен стати ним я? Звичайно, якщо виявиться, що в мене є здібності?

— У житті все може бути. Я ж казав тобі, що у нас в роду всі чоловіки були різьбярами і ремесло своє передавали з покоління в покоління. Ось і я теж різьбярюю. Але це всього лиш захоплення. Обирати різьбярство своєю професією я б не наважився. Думай, придивляйся, пробуй. Часу в тебе ще чимало, вибирати професію є коли.

Вода здавалася мені крижаною. Але ми з батьком ще й ще раз мужньо входили в річку і кидалися у бистрину, вдаючи один перед одним, що блаженствуємо. Тут, метрів за триста нижче водоспаду, річка була спокійнішою і вже не клекотала на порогах, а тільки ледь-ледь вирувала на вигині, тамуючи свій плин під стрімкими кам'яними урвищами. Трохи вище за течією хлопці й дівчата зі студентського загону влаштували собі справжнісінький пляж. Були там і Роман Чорногора та Орест Виняр — земляк і найкращий товариш Романа. Чесно кажучи, мені теж хотілося побути з ними, але батько чомусь не бажав приєднуватися до цього товариства і сказав: «Давай відпочиватимемо сьогодні удвох, у них своя компанія, у нас своя. Тут неподалік є бухта, до якої можна потрапити, тільки перебрівши метрів двадцять річкою. Там почуваєшся, як на безлюдному острові».

Ми роздяглися, пройшли попід кам'яним виступом й опинилися у невеличкій затоці, оточеній з трьох боків крутими скелями. Скільки я не шукав поглядом проходу між ними, але так і не знайшов. До того ж навесні річка, мабуть, затоплювала увесь простір під ними, тому що на кам'янистому березі й досі лишалися два мініатюрних озерця, що аж кишіли дрібною рибою.

— Ну ось ми й знайшли свій райський куточок, — задоволене каже батько, придивляючись до моїх ніг, чи не занадто вони посиніли. Побоюється, що можу застудитись. Але мене це анітрішки не турбує.

— Якби ми знайшли таку бухту на морі, то назвали б її піратською, — підтакую я. — У таких місцях можна спокійнісінько ховати награбовані скарби.

— Тоді уяви, що ти на морі.

— І це бухта Флінта. Стеж за горизонтом — там можуть з'явитися військові кораблі її Величності королеви Великобританії. Доведеться приймати бій.

Ми відігрілися на сонечку, потім ще трішки покупалися і знову повкладалися на пласкі камені, що височіли поміж озерцями. Після крижаної води, камені здавалися нам розпеченими. Та й день сьогодні видався напрочуд теплим, градусів двадцять п'ять. За тутешніми уявленнями — це майже тропічна спека.