Богдан Іванович Сушинський - Ріка далеких мандрів

class="book">— Подивися, скільки тут каменю, — раптом каже батько, замріяно оглядаючи круті схили. — І якого каменю!.. Фортеці можна мурувати. Це в нас, у степу, порядного камінця не знайдеш.

— А який пісок! — іронізую я, бо де б ми не були, що б не робили, батько все одно зведе розмову до будівництва. — І вода поруч. І глина на тому боці. Що там ще потрібно для розчину? Цемент?

— Ти чого це? — підозріло дивиться на мене батько. — Ми з тобою будівельники, старенький. Наймирніша професія людства. Все гине, лишається тільки те, що збудоване, що витворене з каменю: піраміди, мости, фортеці… Так що звикай: розмова професіоналів.

— А я не проти. Якщо хочеш, давай висадимо ці скелі в повітря. А з каменю, що утвориться, вимуруємо точнісінько такі ж скелі. Ото дива будуть! Туристів звозитимуть з усього Далекого Сходу. І ми з тобою неминуче увійдемо в історію.

— Разом із пам'ятником будівничого безглуздя, — бурчить батько, сприймаючи мої слова занадто серйозно. І вкладається щокою на виступ, що слугує йому подушкою.

Ми довго гріємося на камінні, час від часу перекидаючись словами. Батько шкодує, що мати не погодилася йти з нами. Я шкодую, що поруч нема Романа Чорногори — він обов'язково щось вигадав би і взагалі з ним було б цікавіше. Або Чингіса. А ще я дослухаюся до пісні, що лине по пляжу. Звуки її переносить до нас течія.

Відігрівши груди й живіт, я лінькувато повертаюся горілиць і вже збираюся заплющити очі, коли раптом бачу просто над собою велетенську птицю. Ні, це була справді велетенська птиця. І спустилася вона так низько, що я міг виразно бачити широчезні сірі крила, хижо вигнуту голову з червонуватим дзьобом, скрючені кігті… Орел! Загіпнотизований його поглядом, я заціпенів. Орел, здається, теж. Ми дивилися один одному у вічі! Потім батько стверджував, що це тривало якусь мить. Але мені здається, що я лежав під його кігтями нестерпно довго, не маючи сили ані ворухнутися.

Страшно подумати, що сталося б, якби цей птах кинувся на мене. Але він несподівано розвернувся наді мною, шугонув понад скелями, що оточували бухту, плавно пронісся до височезного гірського хребта, що підступав до річки з того боку, і тільки після цих віражів повернувся до бухти. Він то ширяв, то піднімався високо в небо, і пікірував звідти, зупиняючи свою атаку за якихось десять метрів над нами. І поки він отак «розважався», ми з батьком стояли за кам'яною брилою, що, в разі потреби, повинна була прикрити нас і, стискаючи в руках каміння, чекали нападу.

— Не відходь від брили! — гукав мені батько щоразу, коли орел повторював свій маневр. — Ховайся під дашком.

Проте я так жодного разу й не заховався під ним. Цікавість моя виявилась сильнішою за страх. Я повинен був бачити цю птицю. Я не міг не стежити за нею, так вражало мене це «полювання на Острові Циклопів».

І коли птиця нарешті зникла за кам'яним гребнем по той бік річки, я випустив з рук камінці і знесилено присів під брилою, відчуваючи, що весь тремчу від напруження.

— Ну, вітаю, — усміхнувся батько, опускаючись поруч мене. — Бойове хрещення ми все-таки витримали.

— Дивися он на ту скелю. З-за неї зараз з'явиться циклоп.

Батько справді подивився на скелю. Потім на гребінь хребта, над яким знову з'явився той величезний птах.

— Чого це він?.. — недоладно запитав я, не знаючи як розтлумачити своє запитання.

— Орлан. Мені вже показували цю птицю. Вона, звичайно, могутня, але не думаю, щоб хотіла поживитися нами, — похмуро жартує він. — Звірини в тайзі поки що вистачає. Одначе мисливці розповідають, що бували випадки, коли взимку орлани пробували нападати й на дітей. Голод примушував.

— І заносили їх кудись?

— Ні, випадки, про які розповідали мисливці, закінчувалися щасливо. Птиць відганяли дорослі. Але загалом могли б…

— Як у казці! — вражено проказав я, бачачи, що орлан зник.

— Казки пишуться з життя, — відповів батько, підводячись. І раптом вигукнув: — Дивись: он він! Знову летить сюди!

Я підхопився. Так, орлан летів до нас, одначе десь над серединою річки вернувся і знову почав кружляти над вершиною гори, не звертаючи на нас уваги.

— Мабуть, нам треба піти звідси, — сказав я. — Бо врешті-решт він таки нападе.

— Може бути й таке, — погодився батько. — Напевне, там, на одній з вершин, його гніздо. А орлани не люблять, коли неподалік гнізда з'являються люди. Думаю, що цього разу він не збирався нападати на нас, а тільки по-дружньому попередив, щоб забиралися геть. Тепер чекає, поки наберемося розуму і відступимо. Це його володіння, і ніхто не сміє втручатися в них.

— А може, приймемо бій? — враз посмілішав я.

— Не варто, старенький.

Мабуть, ми так ганебно й відступили б. Але за хвилину орлан зник і більше не з'являвся.

— Вирішив, що добряче налякав нас. І що дертися на гребінь хребта, до його гнізда, вже не наважимося, — мовив батько, поглядаючи на гірські вершини. — Але ми теж можемо піти звідси, вважаючи себе непереможними.

Для годиться, а скоріше — на зло орлану, ми ще кілька хвилин погрілися на каменях, обговорюючи двобій з небесним хижаком, помилувалися стрімкою скелею, яка звідси, знизу, здавалася напівзруйнованою фортечною стіною, а вже потім увійшли в річку, щоб вибратися з цього «забутого світу», поклавши собі обов'язково навідатися сюди ще раз.

— Ну, якщо забути нарешті про орланів… — заговорив батько, коли ми нарешті одяглися і рушили до селища. — У Нордані тобі подобається?

— Подобається, — відповів я. — Навіть, якщо й не забувати про них.

— Бачиш, для мене це дуже важливо, — спохмурнів він. — Я можу говорити з тобою, як мужчина з мужчиною?

— Ми завжди так говоримо.

— Ага, так, звичайно… Справа в тому, що надумав я залишитися у цьому місті назавжди. Все-таки це перше місто, яке починаю з нуля. Приємно жити у місті, яке ти починав будувати, з намета посеред дикої тайги!

— Як же