Богдан Іванович Сушинський - Ріка далеких мандрів

— Я навідаюся до тебе завтра, — радісно пообіцяв Чингіс, підскоком ідучи за дідом. — І про печеру не забув. Так що не сумуй!

— Чекатиму! — відповів я. Й одразу ж запитав Романа, чому він не поговорив з Вічним Мисливцем про подорож до печери. Адже така нагода, така нагода!..

— Ти ж бачиш, що старий не має часу. А з людиною, яка поспішає, такі важливі справи краще не обговорювати. Бо й відповість вона, поспішаючи.

— Та скільки потрібно часу, щоб домовитися про таке?! — бідкався я. — Кращої нагоди вмовити старого нам уже не трапиться.

— …Так любить казати мій батько, який не вміє поспішати. Ні в чому. — Ніби й не чув моїх слів Чорногора. — А щодо Вічного Мисливця, то головне, що наше знайомство відбулося. Не журись. Навідаємося до нього в Еймон і про все домовимось.

Два наступні дні ми знову мудрували над скульптурами. І кожного дня батько приходив до нас, придивлявся, як я працюю, та про щось стиха перемовлявся з Романом. А про що саме — Чорногора мовчав. Я навіть обурювався з приводу такої секретності, одначе це не допомагало. На всі запитання щодо їхнього перешіптування Роман тільки зосереджено чухав потилицю і казав одне і те ж: «Ну чого ти хвилюєшся? Задоволений твій батько. Роботою нашою задоволений. Усе гаразд».

— То хіба про це треба говорити пошепки? — дивувався я.

— Це в нього педагогіка така: щоб ти не зазнався, — усміхався Роман. — Отож давай, твори…

Сьогодні батько затримався біля нас трохи довше, ніж завжди, взяв у мене стамеску, трохи підправив пащу крокодила, якого ми з Романом тільки-но почали витесувати, прискіпливо оглянув незавершеного гномика…

Я уважно стежив за батьком і мені чомусь здавалося, що йому зовсім не хочеться йти від нас. Якби не справи, напевне, з задоволенням лишився б тут і працював з нами.

— Ну що, подобається бути скульптором? — запитав він, уже занепокоєно поглядаючи на годинник.

— Хіба така робота може не подобатися? Я навіть не здогадувався, що це так цікаво.

— А раніше, ну, до приїзду сюди і зустрічі з Романом, у тебе з'являлося коли-небудь бажання щось витесувати, вирізати?

— Раніше? Здається, ні.

— Отже, не хотілося… — задумливо кивнув головою батько. — Та й справді, ніяких різьбярських поривань я за тобою не помічав. А знаєш, чому запитую? — мовив уже за воротами, де Роман не міг почути нас. Та, зрештою, він і не прислухався, бо вже взявся за свого незавершеного гномика.

— Просто ніколи не бачив, як це робиться. Хотів запитати. Навідуючись сюди, ти завжди шепочешся про щось із Романом.

— Невже говоримо пошепки? — щиро здивувався батько. — Не ображайся, жодних таємниць. Цікавився, як у тебе посуваються справи — тільки й усього. Це добре, що ти захопився скульптурою. Та й Роман говорить, що в цій справі в тебе вже проявляються певні здібності.

— Він сказав так?

— Повторюю його слова. Тільки домовимось: не задаватися.

— Не бійся, поки що нема чим. Але мені Роман чомусь нічого не сказав. Ну, про здібності… Огляне мою роботу, почухає бороду і каже: «О, це вже щось, це вже щось… Але ось тут, чоловіче, ти все ж таки трішечки накавардачив…»

— Нічого дивного, у кожного своя манера хвалити. Так от, я не доказав. Твоїми успіхами я цікавлюся ще й тому, що колись у дитинстві, сам мріяв стати скульптором. Ні-ні, це була серйозна мрія, а не так собі… Навіть пробував виготовити кілька скульптурок. З дерева, з глини. Але досить швидко виявив, що взявся не за свою справу і нічого в ній не досягну. Я відчував це. Та й скульптор, справжній скульптор, якому я показав свої спроби, тільки розчаровано хмикнув і співчутливо поплескав мене по плечу. Одне слово, подумав я, зважив усі «за» і «проти» й подався до будівельного інституту.

— Навіщо? — вражено запитав я. — Якщо ти мріяв стати скульптором, то й треба було вчитися на нього. Це в тебе спочатку не виходило, а потім вийшло б. — І тут я ледве стримався, щоб не додати: «Он, як у мене…» — Бути скульптором — все ж таки цікавіше, ніж будувати звичайнісінькі будинки.

— Ти так вважаєш? — сумовито всміхнувся батько. — Побачимо, як обиратимеш свій життєвий шлях ти сам. А з професією мені пощастило, я задоволений. Принаймні бачиш свою працю. Он він, п'ятиповерховий будинок… Ось дитячий садок… Ти будував, твоя праця. Щось та лишається по тобі.

— І все ж таки вирізьблювати скульптурки цікавіше, — м'яко зауважую я, не бажаючи ображати батька.

— А знаєш, може, це в тобі оживає моє покликання. Так часто буває. Але ти справді станеш скульптором. Мені забракло таланту, або сили волі, терпіння, наполегливості чи ще чогось там. У цій справі важко з'ясувати, чого саме тобі забракло в юності. Щоправда, я не шкодую, що обрав саме такий шлях. І тобі теж радитиму вступити до будівельного інституту.

Мовивши це, батько подався дерев'яним хідником до контори, а я стояв і дивився йому вслід, жалкуючи, що в нього так мало часу. І не тільки зараз. Ось так, одверто, поговорити зі мною йому завжди ніколи.

— А ти знаєш, що?.. — кидаюся до Романа, щойно батько заходить за ріг вулички.

— Звичайно, знаю, — враз остуджує мене Роман. — Хочеш сказати, що твій батько мріяв бути скульптором.

— Хіба він розповідав тобі про це?

— Давно. Тільки-но я розпочинав працювати тут. Вірніше, я сам помітив, що він якось особливо уважно придивляється до моєї роботи. З простої цікавості так не придивляються. Ну, а згодом якось розговорилися…

— Чому ж ти не розповів цю його мрію мені? Адже я нічого не знав. Зовсім нічого.

— Але зрештою дізнався, правда? Всьому свій час. Не тепер, то колись, але він обов'язково повинен був розповісти тобі про мрію, яка не здійснилася. Приховувати таке від сина важко. Хоча й зізнаватися