Богдан Іванович Сушинський - Ріка далеких мандрів

може, бояться, що олені нападуть, не давши їм вийти з води. Та й хтозна, чи вовки вміють плавати.

— Ні, вони таки нападуть. Ось побачиш.

— Не бійся.

— Якби в нас була рунишиця, ми врятували б їх, правда?

— Звичайно.

— А чому вовки не бояться нас?

— Теж зрозуміли, що ми не мисливці та й знаходимося занадто далеко від них. А може, вони дуже голодні. Такі голодні, що втратили страх.

Поки ми отак пошепки перемовлялись, задкуючи від берега, вовки раптом зникли. Ні я, ні Інга навіть не встигли помітити, коли і куди вони щезли. Наче й не було їх там ніколи, наче це вони всього лиш привиділися нам. Напевне, ми так і вирішили б, якби не олені, що, дочекавшись утечі хижаків, знову задерли голови і, не поспішаючи, задоволені собою, подалися в тайгу.

Ми поверталися до селища. Рука Інги виявилася у моїй руці. Вона була теплою і ніжною, і я страшенно боявся, що дівчина от-от схаменеться й вивільнить її.

Ми йшли білою долиною до білого узгір'я, край якого чорними граками повсідалися незграбні будівлі тимчасового містечка.

8

Уже заходить сонце. Мені час повертатися додому. Та й Романові теж треба йти в гуртожиток. Але ми сидимо на спортивній колоді у дворі школи і милуємося долиною, що пролягає між узвишшям, на якому будується місто, а за ним — гірничо-збагачувальний комбінат й Амгунню. Тайги в долині нема, тільки невеличкі острівці модрини і кедра, посеред яких сіріють під призахідним сонцем кострубаті вершини скель, що здалеку здаються дахами казкових замків. А праворуч — гребінь невисокого хребта, який підступає до нашого берега річки, утворюючи вузеньку ущелину. Сонце зависло над нею між двома скелями, як палаючий човен, що застряг між кам'яними брилами і тепер догоряє там, покинутий напризволяще.

Я вже знаю, що, пройшовши путівцем, прокладеним попід скелею, невдовзі опинишся у досить великому мисливському селищі Еймон, де живуть мисливці, рибалки і заготівельники лісу. А одразу за селищем знаходиться лісокомбінат, з якого до Нордана привозять дошки, балки, віконні рами і взагалі всю, як каже батько, «столярку». А ще я дізнався від Чингіса, що Еймон — одне з найбільших поселень у цих горах. У ньому віддавна живуть нанайці, якути й евени. І що там, за скелею, неподалік річки, стоїть хатина Аяна Куруна, діда Чингіса, Вічного Мисливця. Він-бо й справді найстаріший з усіх мисливців, які полюють по навколишній тайзі.

Згадавши про діда Чингіса, я скоса зиркаю на Романа, а потім врешті-решт наважуюся:

— Пам'ятаєш, — кажу, — ти обіцяв, що поїдемо до Вічного Мисливця, щоб розповів про Шаманську печеру?

— Я все пам'ятаю.

— І попросимо, щоб повів до неї.

— І таки попросимо, — киває Роман.

Сьогодні він настроєний жартівливо і це мені не подобається. До таємниці Шаманської печери я ставлюся серйозно. І хочу, щоб так само ставився до неї Роман.

— І коли ж ми підемо? Може, завтра? Саме неділя.

— Завтра — ні. Наступної неділі — це вже реально.

— Чому не завтра? — наполягаю на своєму. І раптом дивлюся й очам своїм не вірю: до школи наближається Чингіс і якийсь приземкуватий літній чоловік з рушницею за плечем.

Я штовхаю ліктем Романа. Він глянув у той бік, куди я показую, і підхопився.

— Здається, ти хотів познайомитися з Вічним Мисливцем, — стиха проказав він, киваючи у бік старого. — Він перед тобою.

— Валерко! — ще здалека гукнув Чингіс. — Ми до тебе. Познайомся, діду, це — Валерка. А це мій дід Аян! Ми гостювали у тітки, і він погодився розшукати вас, щоб познайомитися! Шкода тільки, що обмаль часу, — додав Чингіс, уже підійшовши до нас. — Треба повертатися в Еймон.

— Кажуть, що ви оживляєте дерево? — мовив дід Аян до Романа. Він трішечки відстав від онука, але все одно йшов досить швидко, і щось не помітно було, щоб він стомився.

— Та де там оживляємо?! — знітився Роман. — Так, намагаємося вирізьблювати якісь-там скульптурки. Можете подивитися, он вони, на подвір'ї дитячого садка.

Поки Вічний Мисливець оглядав Романові витвори, я уважно стежив за ним. Одначе обличчя старого було так порізане зморшками, що важко збагнути, які почуття відбиваються на ньому. І тільки по тому, як обережно він торкався статуеток і щоразу прицмокував язиком та похитував головою, можна було зрозуміти, що Романовою (та вже й моєю) роботою він таки задоволений. Вічний Мисливець справді був досить старий, і мені навіть не вірилося, що в такому віці ще можна ходити в тайгу на полювання.

— Ну от, я все побачив, — мовив тим часом Вічний Мисливець, закінчивши свій огляд. — У кожного дерева — своя мудрість, і ти, хлопче, забув твоє ім'я… — А коли Чорногора назвався, продовжував: — І ти, Романе, віднаходиш цю мудрість, показуєш її людям…

Вічний Мисливець говорив з сильним акцентом, але я не зрозумів його не через це. Просто не одразу збагнув, що він має на увазі, кажучи про «мудрість» дерева.

— Ти знаходиш у ньому риси тварин і людей, які колись давно жили на цій землі, — продовжував дід Аян. — І яких запам'ятали дерева. А вони все пам'ятають. Придивися до свіжого пня, спробуй «прочитати» його і ти дізнаєшся про засушливі літа і про літа дощові та сніжні, про вік дерева, його хвороби, і про грунт, що дістався йому. І, чим досвідченіша людина, тим більше відкривається їй у «книзі життя» дерева. Так, кожна модрина, кожен кедр у цій тайзі має свою пам'ять…

Ми з Романом здивовано переглянулися. І я відчув, що й він теж вражений поясненням. От тільки дід Курун чи не помічав цього чи просто не зважав на наш подив.

— Внук розповідав мені про своїх друзів з України — Романа й Валерку, і про всілякі дива, які вони вирізьблюють з дерева. Тепер я побачив це на власні очі. Дякую. Пішли,